В Ужгороді східні єдиноборства роблять західними

Новина про те, що Міжнародна Федерація кіокушин-кан карате вирішила проводити Перший чемпіонат Європи минулого року саме в столиці України, справила враження вибуху на весь світ східних єдиноборств. Чемпіонат Європи пройшов у двох дисциплінах: ката і куміте. Змагання з ката — це виконання обов’язкових вправ, а з куміте — це власне поєдинки між учасниками. Останні змагалися також у тамешиварі (розбиванні дощок). А суддею на знаковому спортивному форумі був, до речі, наш ужгородський знаний спортсмен і тренер Костянтин ТОМЧИЧ.



СПЕРШУ КОСТЯ БУВ ГРЕКО-РИМСЬКИМ БОРЦЕМ І… ВОДОЛАЗОМ



Він — ужгородець. З 53-го року вже минулого століття. Закінчив політехнічну школу №2 на Фізкультурній. Був простого роду, якому нема переводу. Через те працював спершу не в суді чи прокуратурі, а в будівельному управлінні 101, будував славетну “Білочку”. Був і столяром. Відтак на механічному заводі вивчив справу електрокарника. Затим на тому ж промисловому гіганті СРСР, який зараз помирає в руїнах, закінчив ПТУ за фахом фрезерувальника. Служив цілеспрямований красивий хлопчина, звичайно ж, на Військово-Морському флоті. Золоті якорі на безкозирочній стрічці розвівав вітер і приніс змужнілого маремана на вечірнє відділення технікуму електронних приладів, який створив батько Ратушняка. А от у заповітний інститут фізкультури у Львові зразу і не вступив. Тому “на недельку до второго” пішов водолазом на Ужгородську рятувальну станцію. “Неделька” затягнулась, як і флот, на три роки.

— А от у спорті я вже до закінчення школи мав перший дорослий розряд із греко-римської боротьби, — згадує Костя. — Вона тоді на диво сильно була розвинута в Ужгороді. В це зараз майже важко і повірити, але тоді проводилася навіть першість міста між спортсменами “Спартака”, “Авангарду”, “Колоса”, “Локомотива”, “Динамо” і “Буревісника”. Спортивні добровільні товариства такі були… А на Театральній площі проводили змагання на так званих “відкритих килимах”. Були і “відкриті ринги” для боксерів. Тобто тоді нефальшиво дбали про масовість спорту, вбачаючи в цьому підгрунтя здоров’я народу. Греко-римська боротьба була розвинена і в Берегові, Мукачеві. Зараз цим похвалиться хіба місто над Латорицею. В ті міста теж їздили на змагання. Поетапно проходили чемпіонати України. Я переміг на всеукраїнській першості товариства “Колос” у вазі до 52 кілограмів.



"ЗАЙМАЛИСЬ У СПОРТЗАЛІ БУДИНКУ ОФІЦЕРІВ…"



Був, виявляється, і такий у цій сирій та похмурій споруді на вулиці Другетів.

Зірками спорту на той час були Євген Мельников, Павло Свистак, Василь Лютянський, Віктор Гудзінський, Петро Турков, брати Гайдани.

На “Спартаку” був борцівський манеж. Його відтак розібрали і… так не зібрали. Та ці люди — під чуйним керівництвом Станслава П’янкова, Анатолія Жукова — не раз заставляли здригатися противників на республіканських килимах.

А Томчич перед закінченням школи став чемпіоном краю з боротьби самбо, в чому показалося передчуття його майбутнього повного переходу до єдиноборств.



"З ТЮРЕМНИХ УМОВ ОДНОКІМНАТНОЇ КВАРТИРИ ПРАГНУВ ВИРВАТИСЯ З ДОПОМОГОЮ… РУКОПАШНОГО БОЮ"



Костя з трьома братами і мамою жив в однокімнатній квартирі, продовжував після флоту працювати технологом і майстром третього цеху на машинобудівному заводі. Тоді й запросили в обласну раду товариства “Динамо” інструктором із технічних та військово-прикладних видів спорту. Почав із 1976 року навчатися в Львівському інституті фізкультури. Заочно. Тому перевели на посаду старшого тренера з рукопашного бою. Бо на ту радянську владу через те, що тримала в однокімнатній квартирі, так і чесалися руки.

Вчився, вів секційну роботу, змагався.

Влада Рад, як мовиться в Україні, “гавкнула”. Та перебудова пана Горбачова послаблення не принесла. На той період “Динамо” не дало Костянтину змоги атестуватися. Довелося перевестися в Будинок учителя на теперішній Православній набережній. Там відразу організував об’ємну студію фізичної підготовки (самбо, ушу, рукопашний бій), при цьому зберіг для ужгородської юні і студії образотворчого мистецтва, віри і релігії, музики, сучасного танцю. Вони теж діяли під його керівництвом. Це все об’єднав у громадський оздоровчо-мистецький клуб “Куйлиця”.

— Поки Володимир Надвірний не добив цю структуру, — говорить Костянтин, — чисельні діти нової України єдналися тут спільними захопленнями. На той час працював у міському управлінні освіти Василь Балаж. Він підтримував наші заходи і структуру. Але мер Ландовський із Прокопцем захотіли зробити тут банк. Ми доклали масу зусиль, щоб не допустити цього. Це ж був міський Палац піонерів. І монстр “ПАДІЮН, що з’явився, не був причиною, щоб стерти наше вогнище молодіжного дозвілля з лиця землі. З банком, слава Богу, не вийшло. Ландовському і Прокопцю це не вдалося. “Куйлиці” ж фірма “Срібна земля” допомогла стати на ноги, а також комерційна структура “Антре”, яку очолював, до речі, мій тренер з молодості Олексій П’янков. Проводили змагання, виділяли призи. Сприяли головні керівники спортивних управлінь обласного центру і краю Ярослав Безушко та Іван Голубка. Після ж Василя Балажа пані Марія Гаврилешко запропонувала нашому громадському об’єднанню сплачувати за оренду непомірні суми. Все відремонтоване, зігріте нашим теплом мусили залишити і йти світ за очі.



"ОТАБОРИЛИСЯ" НА РАДВАНЦІ



Довелося спортсменам, як тим мандрівним артистам, ремонтувати спортзал теперішнього МНС, що використовувався в ролі гаража. Облаштували з начальником фізпідготовки і спортзал, і ігрове поле, і навіть парилку.

— Програли ми в тому, — каже Томчич, — що тепер знаходилися на окраїні міста. Та все одно проводили і семінари, і змагання, і розмаїті першості. Тоді ж, на початку вісімдесятих, перейшли і на кіокушин-кан карате. Освітні структури, які додавали спорту загальної гармонії, на жаль, відпали. На початку дев’яностих нас запросили перейти в спорткомплекс “Юність”. Ми відгородили “апендикс”, де мало зберігатися спортивне начиння, і облаштували там зал з необхідними снарядами. Там і провели міський та обласний чемпіонати з кіокушин-кан карате. Відтак при допомозі центрального каратистського фонду під керівництвом Станіслава Близнюка та Євгена Гнутого провели атестаційні семінари та змагання на всеукраїнському рівні. Далі стабільності не настало. Знову працював у “Динамо”. Тоді чомусь чиновники від спорту щодо карате почали сприймати тільки структуру Микола Жиліна, а нам довелося повертатися до пошуків себе в цьому байдужому світі.



"РОБОТІ НА МАСОВІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОГО СПОРТУ НЕ ЗРАДЖУ НІКОЛИ!.."



“Боротися і шукати, знайти і не здаватися”. Такий лозунг із роману Каверіна “Два капітани” колись цитували наші батьки. Такий за енергетикою і Костянтин Томчич. Він не боїться знову і знову починати з повного нуля задля масовості свого улюбленого виду спорту. Скажімо, чотири роки тому Костянтин перейшов у статус учителя фізвиховання в угорських школі та гімназії. Там і базується тепер центр карате.

Там, уже зараз у 52 роки сам Костянтин Томчич атестувався на черговий дан. Він виграв у всіх десяти спарингах із різними суперниками. З ним атестувався, скажімо, і його колишній учень Ігор Бондар, котрий зараз розвиває свій напрям карате у двадцятій школі міста над Ужем.

…Наразі, згаданий на початку матеріалу, чемпіонат Європи посприяв тому, що Міністерство молоді та спорту надало статус національної Федерації кіокушин-кан карате. Автоматично ця організація набула державного підпорядкування. Бо поки що, на превеликий жаль, у тих же Росії та Білорусі підростаючому поколінню надають більшого значення.

— Думаю, що тепер, — говорить К.Томчич, — буде легше працювати з місцевими чиновниками, допомагати процесам нашого розвитку, а не надавати мізерну допомогу за фактом проведених відряджень. Розвиток нашої обласної федерації дозволить формувати нашу структуру належним чином. Щоб розвивалися фізкультура і спорт, а не відкривали зайві інтернет-кафе, бари. Там з молоді “викачують” зайві гроші і… здоров’я. А молодь тим часом, не в силі оплатити за послуги “Фаната”, “Дюни” чи “Юності”, — знову змушена таборитися в підвалах. Потім будемо дивуватися, що і в Ужгороді проявиться сумний феномен Казані, де підлітки “мочили” всіх підряд, хто поставав на їх дорозі.

— Ми ж учимо не бездумно махати руками і ногами, — продовжував Костянтин, — а правильно вести себе тільки в критичній ситуації, а ще — допомагати слабим, немічним, старшим. Саме цю роль молоді люди мають виконувати в суспільстві, а не блукати вулицями з пляшкою пива і цигаркою в руці. Тільки ж на проспекті Свободи зараз шість спортмайданчиків мають дуже жалюгідний вигляд. Усе продовжує нищитися. Я проти цього!…

Костянтин Томчич правий. Добре, що є такі люди, які не бояться взяти на себе відповідальність за майбутнє. Бо наша неувага до нього нас же вдарить у чоло болючим бумерангом. Якщо ж хтось із чиновників чи дорогих наших депутатів сам не хоче пити з колодязя наснаги і здоров’я — то нехай хоча би не плює в нього!



Василь ЗУБАЧ, м.Ужгород.