Лев Луцкер: "Я виріс за кулісами театру..."

У Царському селі за часів Пушкіна був звичай при випуску розбивати ліцейський дзвін і кожен брав по шматку. Згодом, через півжиття, ліцеїсти сходилися знову і складали свої уламки в єдине ціле. На жаль, з роками дедалі більше шматочків не вистачало. Лев Луцкер, такий невід'ємний від Ужгорода, зараз живе в Німеччині. І, як личить людині з таким гумором, не будь-де, а у відомій батьківщині пива — Баварії. Створив там таку ж дитячу школу «Радість», як колись в Ужгороді. Але коли побачила його в Ужгороді на Корзо нещодавно, це було так природно. Мабуть, за ці кілька тижнів він теж складає всі шматочки спогадів у єдиний дзвін. І, на жаль, також деяких уламків уже не вистачає.

— Яким видався Ужгород після європейських краєвидів?

— Боляче, що руйнується його архітектура. Важко, коли не стає твоїх батьків. У мене вже всі на цвинтарі. Пам'ятаю артиста Костюкова. Я був маленьким, дивився зачудовано, як він гримується. А він вже помер. Ужгород — маленький, це місто пліток. Тут знаєш чи не кожного. І люди тут залишилися для мене такими ж цікавими. Пригадуються часи експериментального театру Дворцина. Пам'ятаю, як ми могли всю ніч гуляти містом. Це було збоку, мабуть, смішно: двоє людей жестикулюють, літають в нічному Ужгороді. Наш театр любили, але весь час за чиїмись безглуздими вказівками закривали. Пригадується «Розгром» Фадєєва, коли на уривку фрази у глядача застигав клубок в горлі. Тиша. А потім — оплески. Ще один світлий період — дитячий театр «Ровесник». До речі, цьогоріч у театру ювілей. Найважливіше, я вважав, щоб ці діти полюбили театр. Гарно, що вони знайшли себе в житті, в тому числі й театральному. Льоня Семенов працює в Мюнхені, Яна Романченко — в театрі «Современник», Рима Зюбіна в Києві, в «Молодому театрі», Саша Храпко в Німеччині.

— Але є ще один привід для вашого приїзду...

— Приїжджаю я сюди з нагоди подій, до яких

готуюся. Так було з ювілеєм Людмили Кудрявської. Цього разу у нас появилася спільна з Людмилою Борисівною книжка «В гостях у клоуна». Це такий спільний проект: мої малюнки, її вірші. Я з дитинства люблю клоунів. Це дуже сильне відчуття доброти, радості.

— Один із ваших учнів говорив про вас: «Помоги мне, добрий клоун, вверх взойти, не рухнув вниз». Театр — це для вас генетична риса чи щось інше?

— Уперше на сцену я вийшов за зовсім смішних обставин. Тато був директором театру, то я за кулісами й виріс. Якось наш театральний перукар дядя Боря намовив мене, щоб я тихесенько вийшов перед спектаклем на сцену і оголосив: «Зараз будуть виступати артисти погорілого театру». Не знаю, яких він мені тоді цукерок надавав. Але перепало мені тоді від тата, та й усім домашнім! Це було напередодні вистави «В степах України».

...А може, театр мені став рідним ще раніше. У 1944 році — війна, голод. Я тоді майже помирав. Був такий заслужений артист України Григорій Гробовий. І він мені дихав у рот, щоб врятувати. Може, вдихнув у мене театральне життя.

— А чи може в Німеччині небагата людина потрапити на дорогий концерт, на престижну виставку?

— Звичайно, бувають дуже дорогі концерти. Але на будь-який ти можеш потрапити. Напередодні роблять щось на зразок репетиції, коли кожен у зал може увійти безкоштовно. Це та ж програма, яку покажуть ввечері, тільки більш урочисто. Є ночі музеїв, коли все безкоштовно. Є безліч каналів, на яких крутяться тільки певні програми, наприклад, класики. Вдома я на цій хвилі радіоприймач тримаю завжди. Коли приїжджають наші естрадні зірки, німецький глядач на них не йде, а здебільшого наші емігранти. Там більше поважають класичне. Щодо безпосередньо театру, то він захлинається від авангарду.

— А який книжковий, газетний світ Німеччини?

— Газети цікаві, бо в кожній можна знайти матеріал про, приміром, президента і вже на наступній сторінці - цілком протилежну думку. Ще десять років тому ніхто й подумати не міг, що буде стільки російських газет. До речі, там живе багато відомих росіян: уже старенький клоун Олег Попов, Майя Плісецька, Войнович... Російських книг там теж можна знайти на будь-який смак: чи Достоєвський, чи Висоцький. Продаються і книги Птлера. Якщо тобі цікаво, будь ласка, читай. Але навколо цієї книжки буде стільки антифашистської літератури! Я, наприклад, купую ці книги, бо мені цікаво, чому таке відбулося з цією країною.

— Існує стереотип західної людини - дуже прагматичної, яка не вміє як слід розважатися...

- У Німеччині кожна земля має свої свята. Батьківщина братів Грімм - Свято казки. В іншій землі — Свято повітряних зміїв, в Баварії, звичайно, пивний фестиваль. Кожне село тоді виходить у своїх національних костюмах. У величезних діжках урочисто везуть на бричках власне пиво. Причому, п'яних, як не дивно, не побачиш ніде. У цей час місто заробляє шалені гроші. Дуже люблять у цій країні Різдво, всюди виростає багато казкових будиночків з різними наїдками, подарунками. А на Новий рік вони за мить щезають. У німців нема культуриІ. На день народження можуть зібратися друзі, щоб послухати музику, поговорити. А на столі пиво, якесь печиво, на крайній випадок — одна піца на всіх. А ще німці -великі любителі спорту. Вони - затяті велосипедисти, навіть якщо вдома машина.

— Невже обходиться без проблем?

- Головне, що кожна людина соціальне захищена. Безробітний отримує допомогу 300-400 євро на місяць. Це крім того, що оплачують його житло. В кожному магазині дуже часто товар переоцінюється, буває, до копійок. Померти від голоду, холоду там неможливо. Проблеми виникають між людьми. Треба бути дуже терплячими, терпіти одне одного, слухати. Коли розмовляє глуха людина з глухою, починається війна. В Німеччині дуже трепетно ставляться до старих, дітей та інвалідів. Якщо Інвалід заходить в автобус, водій вийде, щоб йому допомогти. Хіба це так дорого коштує? А нашого брата вже на вокзалі видно: горланять, сперечаються. Тоді стримані німці дуже ввічливо їх зупиняють. «Бітте...».

— Чи одразу прийняли цю країну ваші діти, дружина, Ви?

— Діти легко до всього звикли. Старший вчиться в університеті в Регенсбурзі, хоче стати фізиком. Молодший дуже популярний хлопчина в місті. Разом з друзями-німцями створили свій ансамбль, де він бас-гітарист. Входить в збірну міста з волейболу. Дружися сама виходити з ситуації. У німецькому дитсадку вихователька не стане зав'язувати малюкові шнурки. А педагог не має права покарати учня за невиконання завдання, бо той дуже добре знає свої права У свою чергу, якщо школяр вештається по місту під час уроків, до нього підійде поліція І поцікавиться, чому він не в школі. І зовсім неприпустимою є ситуація побачити підлітків у пивнушках. Існують також закодовані канали, які дітям переглядати заборонено. Загалом система освіти там дуже симпатична. Методик безліч. Але найперше - відчувається велика повага до дитини Якщо хочуть наголосити на якихось недоліках, ніколи не говоритимуть про окрему дитину А про проблему як таку.

Розмовляла Мар’яна Нейметі, "Новини Закарпаття".

Тамада, клоун, Дід Мороз…