Русинська тріада

Претендентів на історичну землю підкарпатських русинів завжди вистачало. Претензії, як правило одягались у різні фальшиві теорії, концепції, спровоковані дискусії, особливо в добу новітньої історії.

До їх формувань доклали руку не лише підлеглі різним режимам псевдовчені, але і керівники майже всіх держав, котрі оточують цей благодатний край. Незважаючи на певну політичну і правову свідомість і активність його автохтонного населення, зовнішній вплив тут завжди був визначальним у перебігу історичних подій. Такий вплив здійснювався і здійснюється навіть з боку географічно досить віддалених держав, заінтересованих у контролі над центральною Європою, до якої Закарпаття належить. Але з особливою настирливістю фальсифікації насаджується в уми української громадськості сьогодні, в умовах незалежної України крайньо-націоналістичними колами.
Тому вважаємо за необхідне дати багатонаціональному населенню України, хоч і невелику, але правдиву інформацію з деяких проблем підкарпатських русинів, які потребують невідкладного розв’язання на рівні державної влади.

1. Історико-правові і психологічні засади

У 1991 році Л.М. Кравчук, тодішній голова Президії Верховної Ради України, а потім – Президент України, замолюючи гріхи за надання адміністративної автономії Криму, населення якого переважно не було корінним, а збірним із усього СНД, брав участь у сесії Закарпатської обласної ради. Тут він сказав буквально наступне: "Уберіть із тексту обласного референдуму термін "автономія", і я - з вами. Замінивши цей термін спеціальною самоврядною територією як суб’єкт у складі України, ви одержите значно більше." Депутатів переконав, бо це є нічим іншим як енциклопедичним трактуванням терміну "автономія".
Через деякий час Леонід Кравчук на одному із зібрань у Києві заявив, що він не знає, що це таке. І на нашу думку, він мав рацію. Бо обласне керівництво не опрацювало документи і досвід функціонування самоврядування в країнах Європи, не подало відповідних документів, а спромоглося тільки на розробку проектів документів про статус підкарпаторусинського народу в складі України та про вільну економічну зону на території Закарпаття. Обидва проекти під образливі вигуки рухівців щодо закарпатців в українському Парламенті були "успішно зарубані". Управлінські функції спеціальної самоврядної території Закарпаття у складі України розроблені не були. Запису до Конституції України, прийнятої через п’ять років, про реалізацію волевиявлення закарпатців різних національностей (78,2 %), внесено не було. На всі звернення громадських організацій до органів центральної влади чиновники різних рангів і служб давали і дають формальні відписки, ображаючи національну ідентичність русинів. Їх законні вимоги протягом 17 років ігноруються.
Тому група юристів, соціологів, економістів розробила проект конституційних основ функціювання самоврядного Закарпаття, як суб’єкта в складі України. Автори даного проекту дотрималися правди. Народ Закарпаття через віки проніс прагнення до самоврядності, що втілилося в таких інститутах влади як: - князівство рутенів князя Лаборця (ІХ століття); адміністративна одиниця "Marchia Ruthenerum" (Руська окраїнна земля) у ХІ-ХІІ столітті у рамках мадярського королівства за франкським взірцем адміністративного поділу держави; - система комітатів або жуп у ХІІ столітті, феодальні домінії у ХІІІ столітті, - німецьке та валаське колонізаційне право у ХІІІ-ХV століттях; "Севлюшське право" для міст Марамороша та Deсretum unicum – у XVI столітті; - ленне (васальне у складі угорсько королівства) право князя Теодора Коріятовича в XV столітті; - Ужгородський цивільний округ у складі комітатів Уж, Берег, Угоча, Мараморош – так званий "Русинський округ" у ХІХ столітті, тощо.
Могутній поштовх для визнання русинів в Австрійській імперії мала постановка русинського питання у її парламенті, яку зробив член парламенту Адольф Добрянський, після того, як були відкинуті новітні теорії об’єднання русинів Галичини й Буковини в один якийсь регіон імперії. А.Добрянський написав петицію до імператора Австрії, котру делегація підкарпатських русинів йому і вручила. Це сталося в 1848-1849 рр. Зміст цієї петиції з 10-ти пунктів. Подаємо 7 із них:
перше, визнати націю підкарпатських русинів з їх територією, "як цілость из крайовим соймом", тобто, автономію;
друге, введення школах русинського языка;
третє, відкриття в Ужгороді русинської академії (університету і торговельної академії);
четверте, заснування новинки (газети) і видання її кириличним (загальнгослов’янським) шрифтом;
п’яте, дозвіл русинам займати управлінські посади в уряді й офіцерські звання в армії;
шосте, рівноправність русинів зі всіма національностями, живущими на території імперії;
сьоме, право кожного народу Австрійської імперії на самовизначення, на розвиток своєї національної культури та ін.
Однак австрійський уряд, пішовши на певні уступки русинам, уже в 1850 році ліквідував Ужгородський (крайовий) русинський округ. Але ідеї, закладені видатним патріотом краю, політиком європейського виміру А.Добрянським не щезли. Вони лягли в основу Закону №10 Угорської революційної влади про автономію Руської Крайни. Із розпадом Австро-Угорської імперії та в ході "мирної революції" австро-угорський уряд оголосив 21 грудня 1918 року Закон №10 про автономію руської нації, яка проживає в рамках Мадярщини під назвою "Руська Крайна", з губернатором у Мукачеві. Обрані до Сойму депутати встигли затвердити Конституцію "Руської Крайни", яка відображає систему управління та законодавчо фіксує самобутність підкарпаторусинського народу. У параграфах Закону №10 Угорської революційної влади про автономію Руської Крайни, вміщені принципи захисту русинського народу, і зокрема, що державні копалини і ліси на її території переходять у власність Руської нації як "організованої правово-політичної одиниці".
Дальший хід подій засвідчив небувалу політичну активність русинів, особливо під час соціалістичної революції в Угорщині. За три березневі дні 1919 року на всій території Підкарпаття була встановлена радянська влада, з самоврядними народними управлінськими структурами. Для захисту її була створена Русинська Червона дивізія. І якби не втручання Бейли Куна і групи угорських комуністів, які спеціально були направлені із Москви до Будапешта, то революція в цій країні стала б переможною. Більшовицький наступ на центральну Європу сполошив Атланту. Румунія і Чехословаччина, які воювали на її боці, окупували підкарпатську територію, Румунія – до Берегова включно, Чехословаччина – до Мукачева. На цю операцію Чехословаччина отримала від Франції екіпіровку і зброю на 100 тис. чол. Революція в Угорщині і в Закарпатті була придушена.
Закон № 10 істотно вплинув на розвиток революційних подій в регіоні на південних схилах Карпат. Цими днями відзначено 90-річчя т.зв. Хустського з’їзду русинів, який хоч і не був легітимним, нібито прийнята ним резолюція, була фіктивною і сфабрикованою в післявоєнний період. Але значення з’їзду було в тому, що він зайняв вичікувану позицію, що означало діяти відповідно до ситуації, яка складалася у зв’язку з розпадом Австро-Угорщини.
Тими ж днями була проголошена й "Гуцульська республіка" з центром у с.Ясіня. Однак недосвідченість її керівників, авантюрна спроба зайняти м.Мараморош-Сігет, який замикає верхнє Потисся, привела до того, що румунські регулярні війська практично її ліквідували, прихопивши 35 км басейну Тиси від с.Ділове, включаючи Солотвино. Й.Сталін у 1945 р. провів лінію кордону посередині течії Тиси, в результаті від Закарпаття було відрізано півсотні русинських сіл, у яких проживають понад 50 тис. русинів. СРСР сплачував Румунії по 8 коп. за кожний метр пробігу одного вагонного колеса по залізниці, що залишилась за Тисою. Якою була загальна сума пробігу вантажного потягу в 30 вагонів, можна підрахувати.
Відголоски подій, зв’язаних з цією республікою, можна почути від окремих осіб і сьогодні у зв’язку з відзначенням її 90-річчя. Мотив щодо приєднання до Івано-Франківської області один – Коломия та Івано-Франківськ за відстанню ближче до Ясіня, ніж Ужгород. Ігноруються єдине географічне положення, проживання у верхів’ях Тиси, яка тече на захід, а не на північ, єдність соціального життя і культури русинів, які сприйняли гуцули, оселившись в нашому історичному краї. Ніби за чиєюсь вказівкою відкидається результат референдуму 1991 р. про невходження Закарпаття до інших адміністративнор-територіальних формувань.
Та остаточно доля Подкарпатської Руси була вирішена на Паризькій мирній конференції 10 вересня 1919 року у Сен-Жермені ан Лє, де згідно з мирною угодою, складовою частиною якої був так званий "малий договір" про меншини, Підкарпатська Русь на підставі ст.ст. 10, 11, 12 і 13 була включена до складу Чехословацької Республіки на правах автономної територіальної одиниці з таким рівнем самоуправління, який би не суперечив єдності Чехословацької держави. Це було підтверджено Тріанонським мирним договором, підписаним між державами-переможцями та Угорщиною 4 червня 1920 року.
22 листопада 1938 року Національні збори Чехословаччини прийняли Конституційний закон про автономію Подкарпатської Руси (№328/1938). Згідно конституції Чехословацької федерації узаконювалася попередня назва землі русинів – Підкарпатська Русь, або ж земля Подкарпаторуська, як республіка у складі Чехословацької федерації. (Далі ПР).
З наростанням процесу розчленування ЧСР під натиском гітлерівської Німеччини знову постало питання про Підкарпатську Русь. Особливо активними були Угорщина і Польща, їх вищі посадовці. У дні Хустської трагедії до Гітлера звертався один із них, Міклош Горті, тодішній регент (правитель Угорщини): "Сердечно дякую (за підтримку). Я не можу ніяк виразитись, який я щасливий, бо ж ця життєдайна територія (Підкарпатська Русь – прим. наша) для Угорщини – я нерадо вживаю великих слів – фактично є справою життя".
В ході розпалювання та протягом Другої світової війни підкарпаторусинському народу були із-зовні нав’язані ще три державотворчі утворення: – так звана "Карпатська Україна" співпрацею української еміграції в Берліні з Гітлером у використанні нашої території для розв’язання війни за переділ кордонів за етнічними ознаками, і, що парадоксально, за згодою і солідарністю Кремля. Результати виборів до Сойму Подкарпатської Руси 1939 р. були узурповані воєнізованою "Карпатською Січчю", котру ніхто із жителів краю до нас не запрошував. Саме прониклі із-за Карпат особи терористичного спрямування, (як згадували учасники виборів (12 лютого того року) ходили "бандами", скандуючи гасла" "Хай живе вуйко Гітлер і батько Волошин! Хто не з нами – той проти нас!" Однак, на високий процент голосування за Сойм Підкарпатської Руси ці залякування не вплинули. Виборці голосували за самовизначення, державну незалежність краю без виходу із федерації ЧСР.
Сьогодні багато хто з антирусинськи налаштованих сусідів прагне із зависті і жадоби скористатися сприятливими принадами нашого регіону (кліматичні умови, близькість чотирьох кордонів, ворота до Східної Європи). Мер міста Львова в матеріалі в одному з номерів "Дзеркало тижня" пов’язує перспективу міста із адміністративною реформою в Україні, створенням т. зв. Карпатського комплексу із стольним містом Львовом, мало задумуючись над тим, що закарпатці, навчені гірким досвідом хрущовської адміністративної реформи 60-х років, ні цента землі не віддадуть для поглинання сусідніми регіонами. Як тут не згадати невмирущі слова Шандора Петьойфі (Петровича), класика угорської літератури, серба за походженням, із зверненням "К нации":

Долго мы прозябали и были
У себя в дому, как на чужбине.
Так очнемся и собою править
Не позволим никому отныне!

Чи не про нас русинів пророчі слова поета, бо в такому ж становищі і вони існували протягом століть у складі Австрійської, потім дуалістичної Австро-Угорської імперії.
Українські націоналісти-іммігранти 20-30 років під гаслом "українства" дійшли навіть до того, що організували показовий інцидент пострілу учня у свого вчителя на судовому засіданні. Результатом була депортація цих і в їх числі Василя Пачовського – автора націоналістичної фальсифікації етногенезу Сріберної землі, охрестивши її на "Срібну землю", котрий пробував себе в ролі ідейного натхненника незаконних дій іммігрантів на території іншої держави.
Під покровительством фашистської Німеччини (1939р.). формувалися терміни "Карпатська територія" у складі Угорщини (1939-1944рр.), а в режимі радянської окупації (1944-1945 роки) - маріонеткова "Закарпатська Україна". Остаточно Підкарпатська Русь була анексована Радянським Союзом 29 червня 1945 року на підставі вимушеного Договору та протоколу між Чехословацькою Республікою і Радянським Союзом про передачу Подкарпатської Руси – Закарпатської України до Радянського Союзу. У його заключенні не брали участі ні представники УРСР, ні підкарпаторусинського народу. Се був переможний здобуток СРСР, трофейна територія в ході наступу на "лігво фашизму" - Берлін. На підставі цього "русинського Мюнхена" Підкарпатська Русь була включена до складу Української РСР без згоди її корінних жителів, без плебісциту і виведення військ, в умовах війни, а через півроку зведена до рівня області. Етнічна самоназва "русин" була замінена на "українець". На державному рівні було обмануто все багатонаціональне населення краю і тих же самих закарпатських комуністів.
От нам і "соборність", виконана за гітлерівською методою "етнічних кордонів", за якою фашизм і нав’язав світову війну. Почалася т.зв. "зачистка" за взірцем "зачистки" угорської окупації 1939 р., коли фізичному знищенню було піддано 86 закарпатців, серед них 8 учителів з числа русинів, один священик та один єврей. У збройному опорі угорським військовим загинули 19 учнів 15-17 років, яких авантюрно вивели на Красне поле штабісти "Карпатської січі". Інші на Красному полі під Хустом участі в сутичках не брали. Біля 600 чол. галицьких січовиків, переданих Польщі Румунією як громадян Польщі польська влада розстріляла на Верецькому перевалі, на території Польщі. Вони також не брали участі в збройному захисті т.зв. "Карпатської України".
Тепер уже смершівські команди, загони НКВД за розпорядженням заступника Берії, члена Військової ради 4 Українського фронту Мехліса виловлювали жителів краю, котрі були мобілізовані на східний фронт Угорщиною. (Документ подаємо) "Приказ воєнного совета 4-го Украинского фронта" не подписали ни командующий Фронта генерал армии И.Петров, ни генерал-майор Новиков, ни генерал-лейтенант АРТ Карисфили. На документе – единственная подпись Члена Военного совета 4-го Украинского фронта Л.Мехлиса и завизировавшего эту подпись секретаря Военного совета 4-го Украинского фронта гвардии майора Устинова, который может быть в будущем станет Министром Вооруженных сил СРСР. Це остаточно розвіяло всі надії на допомогу зі Сходу. На загальне небажання закарпатців "возз’єднуватися" Москва відреагувала тим, що зняла з фронту і розквартирувала у Закарпатті цілу 18 армію для наведення тут порядків. Міста і районні центри були оголошені "форпостами фашистської реакції". Саме в них орудували групи мародерів у військовій формі, які йшли майже по п’ятам бійців першої лінії фронту. Вривалися до беззамкових жител довірливого корінного населення. Усе це створило загальний психологічний настрій жителів русинської, мадярської та інших національностей, які між собою усно ділилися горем: "се не тоты руські, якых мы чекали". Уже через десятки років колишній перший комендант м.Ужгорода Андрій Кругляков на питання: "Як ви "визволителі" допустили, що м.Ужгород відрізано від території, котра віками входила до географічного Підкарпаття?". Відповідь А.Круглякова: "Что вы? Мы еле Ужгород удержали и присоединили."
В ході анексійного процесу 1944-1947 рр. на всі лади використовувались методи залякування людей арештами і навіть виселенням всіх на північ, "туди, де сонця не увидиш", або в Середню Азію, як кримських татар.
У договорі (Фірлінгера-Молотова) визнається, що до Української РСР включається Закарпатська Україна (Підкарпатська Русь) як автономна одиниця з кордонами, які існували до 29 вересня 1938 р., і такими стають між СРСР і ЧСР, тобто територію "русинів на південь від Карпат" було приєднано до території Радянського Союзу. Делегація русинів, очолювана секретарем Народної Ради Закарпатської України Петром Лінтуром у грудні 1945 року виїжджала в Москву, щоб закріпити статус Закарпатської України як республіки в СРСР, підтримки не одержала. Цим було грубо й насильно розтоптано міжурядову договореність ЧСР і СРСР 1943 року про відновлення довоєнних кордонів. Ще більші злочини нависли над освітою і культурою. Русинська мова виключалась із офіційного вжитку. Література, преса знищувались шляхом спалення або використання для обігріву різних закладів. Русинські школи адміністративно були переведені на нову систему навчання мовою, яку на той час мало хто знав. Русинське населення було об’явлене неграмотним або малограмотним. Ця експансія бере початок від 26 листопада 1944 року, коли в м.Мукачеві, за 25 км від бойових дій, було адміністративно звезено на т.зв. І з’їзд Народних Комітетів т.зв. делегатів, яких ніхто не обирав і ніяких їм повноважень не давав. Русини, що складали понад 90% чехословацького корпусу Людвіга Свободи, просили його заступитися за Підкарпатську Русь. Однак Л.Свобода був ізольований "братськім приятельством" і не зміг виступити на цьому з’їзді. А далі - згідно "тактики" Генерального штабу Червоної Армії Чехословацький корпус був перекинутий на бойові дії в Польщі на безглузду військову Дуклянську операцію "Це було політичне рішення" – як згадує в мемуарах маршал Москаленко. Результат: у цій бойні загинули майже половина складу корпусу. Дійсно – політика. Бо якби русини у складі чехословацького корпусу йшли через свою територію, то розповіли б своїм родинам про репресії в СРСР. За перехід кордону СРСР у 1939-1940 рр. були репресовані і відправлені в табори на Північ більше 18 тис. русинів.
У прийнятому в Мукачеві документі – "Маніфесті про возз’єднання" ні одним словом не згадуються Підкарпатська Русь й історична національність русинів, тобто більше півмільйонного русинського населення із 726 тис. чол., не зважаючи на те, що на цей час тут проживало лише кілька десятків сімей, котрі під впливом іммігрантів зрадили свою історичну предківську пам’ять. Постає питання: хто ж приєднувався до СРСР у категорії підкарпатоукраїнського народу? Можна дискутувати навколо термінів національність і громадянство, але так нахабно перекреслювати історичну русинську спільноту заради захоплення стратегічного плацдарму за Карпатами могли собі дозволити лише такі "стратеги" як Сталін і Гітлер. До речі, Росія та Україна, і ми русини повинні вибачитись перед нашими сусідами, народами центральної Європи за використання нашої території для вторгнення в Угорщину (1956 рік) і в Чехословаччину (1968 рік).
Негативну роль, а по-суті зрадницьку щодо русинів - громадян ЧСР, зіграв її колишній президент Едуард Бенеш. Нині після опублікування спогадів розвідника-терориста Судоплатова всі знають, що Е.Бенеш отримав від НКВД СРСР 10 тис. доларів США на евакуацію уряду ЧСР до Англії. Нам відома і його улеслива переписка із Й.Сталіним відносно "передачі" Підкарпатської Руси (Закарпатської України), якою цей президент пожертвував для збереження ЧСР. Газета "Млада Фронта" у 1996 році опублікувала статтю "Як ізме стратілі земне Ніколайе Шугайе?" Тут подається відповідь Е.Бенеша на критику в його адресу з боку депутатів Національних зборів ЧСР: А Ви бисьте хцелі а бе Руда Армада зустала в Братіславє? ("А ви би хотіли, щоб Червона Армія залишилася в Братіславі?" Все зрозуміло. До того ж, жодна русинська душа не просила нікого, ні одну державу, про визволення від ЧСР.
На жаль, незалежна Україна, на яку русини покладали надії щодо усунення історичної несправедливості, успадкувавши анексію їх території, ще з більшою потугою, з крайніх націоналістичних позицій взялася за асиміляцію і геноцид древнього слов’янського народу за злочинним урядовим "Планом заходів розв’язання проблем українців-русинів". Під словом "проблеми" треба розуміти фашизацію здійснюваних заходів з 10 пунктів, про які знають у світі. До виконання цих заходів удушення підкарпаторусинської національності залучено аж 14 міністерств і служб, з використанням бюджетних коштів. Парадоксально, що русини, сплачуючи податки, ще й фінансують свій геноцид.

2. Проблема власності русинів

Вона є наріжним каменем правових змагань минулих і нинішніх русинських поколінь. Бо не можна миритися з тим, що крім звинувачень у сепаратизмі русинів, на сьогодні втрачені і остаточно втрачаються економічні зв’язки з "ненькою Україною", яка так і не стала такою для 2/3 населення Закарпаття – русинів. У 90-х роках, уже минулого століття, єдина "дорога" до Києва – Ужгородський відділок Львівської залізниці був розформований, поділений на 7 малих підприємств і підпорядкований Львову, бюджет якого закарпатці нині донорують. Те, що колись робив для економіки нашого регіону І.Різак, як губернатор, з допомогою свого шефа В.Медведчука, ніколи не перекриє понад 3 тис. зв’язків 220 підприємств Закарпаття із партнерами в постачанні, виробництві і збуті продукції, яку виготовляли понад півмільйона закарпатців. Сьогодні ж маємо на 750 тис. працездатних лише 228 тис. роб місць. Куди подалися 500 тис. шукаючих роботу? У графі статистики – вони "самозайняті". Але їх знає Україна, Росія, Португалія, Іспанія, Італія, Німеччина, США, Канада і навіть латинська Америка, як потужних трудових і конструктивних людей. Спільними з Державою суть 4 млрд. доларів щорічного їх заробітку "по-світови" і їх витрачання на товари першої необхідності, виготовлені аж ніяк не на українській території. Прибутки йдуть туди, звідки завезені до русинської землі ці товари.
Проте є ще кілька невирішених проблем, котрі породжують конфронтаційні сторони, зверху-вниз, по вертикалі влади: безпідставне звинувачення чиновників-невіглас, щодо історії, культури, прагнень народу до європейського самоврядування, з навішуванням ярликів т. зв. русинського сепаратизму. Такого політичного насилля підкарпатські русини не знали ні за яких режимів, котрих пережили. З іншого боку – законні вимоги позбиткованого населення про визнання національності підкарпатських русинів і реалізації обласного референдуму 1 грудня 1991 року. Скоро мине 20 років тяганини в цьому питанні. Як і за ЧСР, за період від 1919 до 1938 року про реалізацію автономного управління. Різниця лише в тім, що чеська влада затягувала вирішення цієї проблеми у зв’язку з відсутністю місцевих управлінських кадрів. Нинішня влада демократичної України, маючи в регіоні понад 100 тис. спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою ( з них понад 70% - русини), при суцільній загальній середній освіті населення, посилається на якісь висновки "вчених" про відсутність в Україні русинської національності. Вигадуються різні "синомінізми" та демагогічні виверти. Це не випадково, адже у наукових колах Києва, Львова чи інших наукових центрів України немає жодного спеціаліста, який би достеменно знав історію, культуру, звичаї і традиції, спосіб життя підкарпатських русинів, а тим більше їх нинішній стан.
Третя конфліктна сторона полягає у вірогідності змови кланових мафіозних структурних вертикалей проти т.зв. сепаратистського русинського руху: відібрати його основу - природні багатства і надра, оздоровчі і відпочинкові об’єкти, навколомінводні території, навіть гори й полонини з допомогою псевдоправа, за безцінь прихопити, прихватизувати. Приклад - київська система "Укрздоровниця". Серед перекупників, на жаль є відомі державні політичні діячі. Ми знаємо їх. Злодії від влади, скупивши все у Закарпатті, скажуть русинам: "йдіть у світ за очі", як сказали косовари сербам. До цього додамо, що за реформою президента ЧСР Т.Масарика земля від великих латифундистів і поміщиків, що перевищувала 100 гектарів їх володінь, була викуплена від них русинами, старанними трударями за кошти, зароблені в інших країнах.

3. Русини – народ у себе дома!

Підкарпаторусинський народ є самодостатнім, має усі ознаки національної ідентичності, визначені світовою наукою за наявністю:
1. Своєї історичної території, історичного рідного краю. На сьогодні це – 12,8 тис. кв.км. Територія обскубана, але вона – русинська! До цього додамо, що в Молдавії, Придністров’ї, де русинські поселення перемежовуються з молдавськими, визнають себе русинами ще біля 600 тис. чол. Вони розмовляють русинською мовою, сповідують русинські звичаї і традиції, тяжіють до русинського Закарпаття. Видають журнал "Русин" російською мовою, бо ні русинська, ні українська мови у школах не вивчаються.
2. Історичної пам’яті про національність предків, хронологію історичних подій, котрі ніяк не співпадають із історичною хронологією інших регіонів України.
3. Масової народної культури, що налічує понад 25 тис. співанкових, пісенних і музичних народних творів, точність і образність збереженої предківської русинської мови в побуті, на виробництві, відпочинку, в обрядах і традиціях. дотримання християнської моралі, належності до конфесійних вірувань.
4. Традиційне усвідомлення єдиної законності кожною особою підкарпаторусинської спільноти, єдності прав і обов’язків, незалежно від соціального стану чи інших відмінностей.
5. Компактність проживання, що сприяє повсякденному спілкуванню, розвиткові єдиної культури. Розселення по прирічкових мегаполісах, від низин до верхів, які об’єднують кожний більше 50 поселень: Ужанський, Латоричанський, Боржавський, Хустсько-Річанський, Теребовлянський, Тересвянський, Верхньотисянський і Основний – Тисянський від м.Ясіня Рахівського району до м.Чопа Ужгородського району.
Усі мегаполіси об’єднані в регіон однієї культури, бо заселені передгорянами і долішнянами, з єдиним способом життя, звичаями, традиціями і мовою. Географія – гора в гору ("тішня" або тіснина), поміж них чудом проривається річка, за ними – долини неймовірної краси, що витворюють синєву гірських вирів. Якщо дивитися з гір, що обриваються прирічковими зарвами, - такого не знайти на Прикарпатті.Перефразом Михайла Ладича до відомих крилатих висловів А.Духновича і П.Тичини можна продовжити їх мотивацію:

Я єсмь народ. Русинів правды сила
Домак (укр. назавжди) істоптана ще не была,
Не раз біда і пошесть ня косила,
Русинська сила – наново жива!

Я маю Дом (укр. батьківщину) свій, се є божа чаша,
Туй центр Європы, то візитка краю,
Туй зворы гір гучать, стремтує Тиса наша
Туй чути шипот тихого Дунаю!

Встаю з колін і твердо я ступаю,
І най ся корчить в злості зайда-хам,
В свободнім світі я ся утверждаю,
Сріберну зимлю нигда не віддам.

Кому пощастило дивитися з перевалу Гереговище на синєву села Синевир, той на все життя запам’ятає цей вир. То ж чи не звідси самою природою, рельєфом формувалася й лірично-обривиста музика, яка й дала мотиви угорському корчмарському танцю "Чардаш"? Саме такі музичні форми мають чимало народних творів Закарпаття. Наша невмируща народна кирниця по-братерськи зичить свої народні перли сусіднім українським "гуртам", котрі, на жаль видають їх за "своє". Дійсно, "краще гір можуть бути лише гори", як уже прийнято за оцінку гірської краси, висловлену відомими літераторами ХХ століття. Власне притисянський мегаполіс від Ясіня до Берегова об’єднує понад 150 населених пунктів. По течії Тиси - міста Рахів, Солотвино, Тячів, легендарний Хуст, Севлюш (Виноградів), далі Мукачево. Це основні осередки проживання русинів, поряд із жителями інших національностей. м.Ужгород не є чиєюсь вотчиною. Це столиця Подкарпатської Руси.
Поки-що належно неоціненим залишається внесок русинів до європизації вищої і середньої освіти, культури і права східних слов’ян, починаючи від заснування Петербургського університету, першим ректором якого був наш земляк, русин Михайло Балудянський. У 19 столітті видатні вчені різних країн підтримали теоретичний висновок, про те, що саме в нашому краї слід шукати витоки освіти, культури, духовності східних слов’ян. "Початок нашої історії, походження і смисл наших древніх літописів, розповсюдження благодатних променів християнства в нашій вітчизні, мандрування до нас церковно-слов’янської мови, що зробила значний вплив на нашу розумову і літературну освіту – всі ці пункти, більше чи менше загадкові, прояснилися" - писав у 1842 році російський академік М.Надєждін, після того, як побував у русинському регіоні під Карпатами, зустрівся з його жителями. Думка М.Надєждіна є слушною, якщо взяти до уваги саме походження суфікса "рус" – від лат. rus, що означає село, а русин (ruthen) означає селянин. А Ruricola – в перекладі з латинської мови – земледілець. Якщо останню частину слова Ruricola відкинути, що характерно для східних слов’ян, то маємо "чистого" Рюрика – земледільця, котрий навчав обробляти землю. Ось нам і легенди про династії Рюриковичів, котрі сформували придворні писарі на догоду своїм властелинам – князям. (Див. латино-русский словарь)
Поступово освоюючи гірські долини, за сприянням заінтересованості правлячих кіл Австрійської, потім Австро-Угорської імперії з метою протиставлення нашестям зі Сходу, русини у 15-16 ст. вийшли в співмежування з руським населенням, живущим за Карпатами, маючи перед собою три карпатські хребти. Тоді вже не було таких державних формувань як Київська Русь чи Галицько-Волинське князівство. Ніхто тоді, аж до іммігрантів 20-30 років не претендував на русинську територію за ступенем "українськості". До речі Т.Шевченко, оспівуючи милу Україну, як географічне середовище ніколи не вживав етноніму "українець", бо на той час цього етноніму взагалі не існувало. Покійний В.Чорновол у відповідь на русино-захисний виступ народного депутата Івана Миговича сповістив Верховну Раду про те, що національність "українець" увів І.Франко лише на початку ХХ століття. Галичани не вважали себе русинами, втративши цю назву ще у 12 столітті (М.Лучкай, Історія карпатських русинів, 2006 р.) Тому зв’язувати в синонімічному плані етноси русинів і українців є безпідставним. Однак русини не проти того, щоб україніці насивали себе синонімами до русинської національності, котрі цього хочуть.
Як для підкарпатських русинів, так і для галичан актуальним є висновок французьких соціологів Г.Лебона і Г.Тарда: "Когда маленькие города или небольшие провинции живут долгое время самостоятельной жизнью, они в конце концов формируют такую устойчивую душу, что слияние её с душами соседних городов и провинций, стремящихся к образованию национальной души, становится невозможным. Подобное слияние даже тогда, когда оно может совершаться, т.е., когда соприкасющиеся элементы не слишком несходны, никогда не бывает делом одного дня, но только делом целых веков. ("Психология толп".М.1998, стр.26) Недарма праці цих французьких вчених були настольними книгами майже всіх керівників держав Європи ХХ століття: В.Леніна, Б.Муссоліні, У.Черчілля, Шарля де Голя.
Не зважаючи на рішення Конституційного Суду України щодо остаточності результатів референдумів на підставі Закону України "Про всеукраїнський і місцеві референдуми", реалізації таким чином волевиявлення народу, різні керівники силових структур центральної влади роблять безпідставні заяви, по-більшовицьки навішуючи русинам Закарпаття ярлики сепаратизму. Замість того, щоб виконати свої управлінські функції згідно Конституції України, тобто розв’язати русинську проблему, органи влади вдаються до залякування русинів - громадян України, залучаючи до цієї брудної справи Службу безпеки України, в компетенції якої відсутні функції визнання чи невизнання національності будь-якої особи - громадянина України.
З розпадом радянської тоталітарної держави – СРСР та проголошенням суверенітету Української РСР, підкарпатські русини отримали шанс відновити свій самоврядний статус. Беручи участь у потрійному референдумі 1 грудня 1991 року, 92,59 процента населення краю голосувало за незалежність України, 78,2 процентів – за самоврядну територію із особливим статусом, 81,4 процента учасників референдуму Берегівського району – за створення угорського автономного округу. Місцеві референдуми сприяли всеукраїнському референдуму в одержанні такого високого результату.
На початку березня 1992 року депутати Закарпатської обласної Ради проголосували за створення самоврядної території "Закарпаття" з особливим статусом, за легалізацію русинської національності та створення Берегівського національного округу. 23 травня 1993 року депутати обласної Ради на черговій сесії знову проголосували за остаточне затвердження результатів грудневого 1991 року потрійного референдуму. Отже, результати всенародного референдуму на території Закарпатської області стали Законом, остаточними і ніяким затвердженням, схваленням, змінам з боку центральної влади не можуть бути відмінені. Це висновок Конституційного суду України на запит Президента України про реалізацію ст.5 Конституції України про те, що "джерелом влади в Україні є народ."
Однак понад 18 років центральні органи влади у Києві ігнорують рішення народу Підкарпатської Руси – "території на південь від Карпат". Найменші прагнення її жителів відновити свій історичний конституційний статус владою сприймаються за злочин та ігноруються, що перешкоджає встановленню економічного та адміністративного самоврядування, відновленню культури та національної самобутності русинського народу. Тому сесією Закарпатської обласної ради 7 березня 2007 року прийнято рішення про визнання на території Закарпаття національності "русин" і введення її до органів самоврядування.
Проект Конституції, розроблений спеціалістами права, економіки, соціології закріплює її самоврядність (автономію) Подкарпатської Руси, реалізацію права русинського народу Закарпаття на задоволення його інтересів у соціально-економічній і культурній сферах як корінного народу на власній землі Це сприятиме подальшій демократизації Української держави та суспільства, досягненню суспільної злагоди, прогресу та процвітання для всіх жителів багатонаціонального краю та держави Україна.
Пропонований правовий акт ґрунтується як на положеннях і традиціях Сен-Жерменського договору, Конституції Чехословацької республіки, Законі про автономію Підкарпатської Руси у складі ЧСР та на інших документах історичного характеру, так і на підставах сучасного міжнародного права, Європейської хартії місцевого самоврядування, ратифікований Україною в 1997 р., законах України та визнаних нею міжнародних актах, кращому досвіді функціонування самоуправління у історико-географічних регіонах Європи, які відновили свій державотворчий статус або борються за його відновлення в рамках історичних прав, існуючих законів і людської справедливості.
Принциповою основою побудови Проекту Конституції самоврядного Закарпаття є положення Сен-Жерменського Договору про надання Підкарпатській Руси далі ПР) максимальної міри самоуправління, яке сумісне із територіальною цілісністю держави та принципами розподілу компетенцій між центральною владою та органами самоврядування Підкарпатської Руси – Закарпаття, відображені у Декларації Центральної Руської Народної Ради 18 січня 1920 року, а саме:
"Підкарпатська Русь має право юридичної та адміністративної автономії … Спільними (із центральними органами) будуть справи:
а) закордонні; б) військові; в) фінансові; г) транспортні.
Щодо останніх, то спільним буде лише транспортне законодавство, але виконавче право буде належати Підкарпатській Руси.
Всі інші справи та діяння на території Підкарпатської Руси будуть автономними".
Колективна свобода ПР набуває через інститути автономного уряду зв’язок зі всією історією зміцнення і захисту основних суспільних прав і свобод особи і народів, жінки і чоловіка, які мають намір продовжувати писати цю історію з тим, щоб зробити можливим створення, у складі України і Європи передового і демократичного суспільства, солідарного зі всією країною, в якій панують добробут і прогрес.
Народ ПР визнає вищими цінностями суспільного життя свободу справедливість, рівність і заявляє про намір і далі йти по шляху прогресу для того, щоб забезпечити гідні умови для всіх, хто тут живе і працює, старих і молодих.
Органи самоврядного управління, дотримуючись принципу другорядності державних інтересів, стоять на службі суспільних інтересів і виступають на захист прав громадян ПР і України.
У зв’язку з вищевикладеним і слідуючи духу викладених принципів, дана Конституція виходить з того, що:
• Підкарпатська Русь – це край, багатство якого складають його землі і народи, різноманіття яких вже віками визначає зовнішність, збагачує, робить сильною на майбутнє дану адміністративну державницьку одиницю в Центральній Європі.
• ПР – це спільність вільних людей для вільних людей, в якій кожен має право жити і проявляти свою самобутність; це край, що рішуче вибрав принципи суспільних відносин, побудованих на пошані гідності кожного. За участю всіх громадян сформувалося інтегруюче суспільство, що готове працювати, що володіє потенціалом новаторства і заповзятливості, тобто тими якостями, які ведуть його по шляху прогресу.
• Самоврядність ПР заснована на Конституції, а також на пошані історичних прав русинського народу, які в рамках Конституції визнають особливу роль Уряду ПР. Підкарпатська Русь прагне розвивати свою політичну систему в рамках держави Україна, яка визнає і поважає різноманіття і самобутність народів, які входять до її складу.
• Традиції громадянського суспільства і громадських об’єднань в ПР завжди підкреслювали важливість русинської мови і культури, прав і обов’язків, знань, освіти, згуртованості суспільства, раціонального розвитку, рівноправ’я.
• ПР в рамках Держави за допомогою державних інститутів бере участь в політичному будівництві України, визнаючи його цілі і цінності.
• ПР, ґрунтуючись на власних гуманістичних традиціях, підтверджує зобов’язання перед всіма народами по будівництву мирного і справедливого європейського порядку.
Парламент (Сойм) ПР, відображаючи свідомість, думки, погляди і волю громадян краю і держави Україна, всенародною більшістю голосів дає визначення Підкарпатської Руси як політичного вияву русинської нації. Конституція України визнає народ ПР як русинську націю.
У реалізації невід’ємного права ПР на самоврядність Парламентарі ПР пропонують, Конституційна комісія Конгресу депутатів приймає рішення, з’їзд Народних Комітетів затверджує, а народ ПР ратифікує цю Конституцію, основу якої склали результати народного волевиявлення обласним референдумом 1 грудня 1991 року, коли 78,2% населення області висловились за самоврядний статус Закарпаття як суб’єкта в складі України із занесенням до Конституції України і невходження до будь-яких інших адміністративно-територіальних утворень.
Прочитане вище наводить на думку, висловлену Богданом Ганджою з Центру українських досліджень, що "треба поставити пам’ятник у Києві на найвищій горі русинським пращурам тільки за те, що живучи в чужому оточенні не дали згаснути родинному слов’янському вогнищу! Інакше не те, що українців або русинів, а навіть про всіх слов’ян у Карпатах давно би вже й гадки не залишилось". Думка правильна.

Увесь комплекс вимог русинів стосується трьох основних проблем:
1) визнання русинської національності й включення її статистичними службами до переліку національностей, владний осуд сфальсифікованого механізму державного перепису 2001 року, коли під тиском адміністративного ресурсу під страхом втрати робочого місця русинів змусили миритися з тим, що їх записують під іншою національністю з підміною національності терміном громадянства України.
2) реалізація результатів обласного референдуму 1991 року, коли понад 2/3 населення області висловились за статус Закарпаття як спеціальної самоврядної території - суб’єкта у складі України із занесенням до Конституції України і невходження до будь-яких інших територіально-адміністративних формувань.
3) повернення власності автохтонного регіону його історичним власникам – русинам та представникам інших народів, предки яких важкою працею здобули цю власність на південних схилах Карпат. Використання з цією метою принципів реституції, компенсації, реприватизації майна, широко практикованих у європейських країнах.
Це відповідає інтересам усіх національностей краю.

Русинська Тріада - це слово вживаємо тільки тому, що згідно "тріади" Гегеля – об’єктивного і великого німецького філософа на долі закарпатців яскраво продемонстровано його ідеалістичні категорії т. зв. "тріади" – тези, антитези, синтезу дійсності, відчуження, абсолютності, повернення та ін.:
1) дійсність і власність - у способі русинського життя, традицій, культури й історії;
2) відчуження цієї дійсності в ім’я ідеї комунізму, майже божественної;
3) повернення цієї дійсності у стані прихватизації, злодійства за допомогою корупції, псевдоправових законодавчих актів України, прийнятими всупереч історичній правді, що господарями всього зробленого протягом віків у Закарпатті є його історичні спадкоємці. Лише їх трудом створено сотні об’єктів виробничого, культурно-освітнього, житлового призначення, які рухівцями, корумпованими чиновниками, злодіями з вулиці були розграбовані, розікрадені, знищені під акомпанемент "чорної зливи" на весь плодотворний період 60-90 рр. з боку невдах "пера", амбіційних "творців" політики, економіки і культури.
Тепер дійсно "маємо те, що маємо" за Л.Кравчуком. Адже можна було все зберегти і рушити далі. Як і в попередні роки в ідеологічному й політичному плані робиться все, щоб не допустити торжества справедливості щодо проблем русинів: фальсифікація їх історії і культури, залякування, навіювання їм громадянської неповноцінності під різними концепціями. Такого історія ще не знала.
Це робиться в той час, коли нам відомо, що про древність русинів на своїй історичній землі свідчить довідкова література світових мов. В усіх словниках етнонім "Ruthenia" (Русинія) подається як центральноєвропейський регіон на південних схилах Карпат – Дом (укр. "батьківщина") рутенів або руснаків, підкорений угорськими племенами у Х століття, входив до Австро-Угорської імперії до першої світової війни, розділений між Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною у 1919 році. Мав один день незалежності у 1938-1939 рр., але відразу був окупований Угорщиною. Захоплений Радянським Союзом у 1944 році, прикапчаний (укр. приєднаний) до СРСР (УРСР) у 1945-1947 рр. Коротко і точно. (Див. Англ. енциклопедія, Л., The Hutchinson, 1996 р., 21 перевидання)
На відміну від вищенаведеного в українській довідковій літературі термін "Ruthenia" або випускається або цинічно фальсифікується на догоду крайньому націоналізму. У 4-ьох-томному "Новому тлумачному словнику української мови" етнотермін "рутенці" ім. мн. (одн. рутенець, нця, ч.; рутенка, и, ж), подається, що в Австро-Угорській імперії це – офіційна назва українського населення Буковини, Галичини, Закарпатської України. Щодо "Закарпатської України", то такої назви в Австро-Угорщині і в світі не існувало. Якщо мова йде про територію "русинів на південь від Карпат" (Сен-Жерменська міжнародна угода 1919 р.), то тут можна говорити лише про іммігрантів – націоналістів 20-30 років, які будучи на правах чужоземців у ЧСР, називали себе "українцями", схиляли до цієї назви й потомственних русинів. Але з цього нічого не вийшло, бо підкарпатські русини залишились вірними своїй потомственній предківській національній пам’яті і масово не підтримали наїзників із-за меж області. Красне Поле під Хустом - назва споконвічна слов’янська – означає файне, красиве поле, а не "червоне", як стараються перехрестити нашу географічну родзинку. На 1944 рік, жовтень місяць серед жителів краю русинів нараховувались понад дві третини всього населення з їх споконвічною толерантністю мирного співжиття і взаємодопомоги з іншими національностями. Та цього фальсифікаторам мало. Другим значенням під титулом іст. рутенці і рутенки дається тлумачення, що ці етноніми є зневажливою формою назви реакційної західноукраїнської інтелігенції, яка підтримувала політику австро-угорського уряду щодо українства. Однак фальсифікатори знову опиняються на шипах. Ніколи наша інтелігенція ні в минулих географічних рамках, ні в рамках нинішнього Закарпаття (Підкарпатської Руси) не асоціювалась із географічним поняттям "Західна Україна", чи західноукраїнська, бо знаходилась поза рамками географічних чи державницьких утворень східних слов’ян. Міф про етнічну українськість землі під Карпатами з європейського боку, був нав’язаний у 20-30 роки крайніми ворогами "советів" з табору іммігрантського націоналізму, зіграв добру службу для анексії нашої трофейної території в інтересах "великої" советської і "меншої української нації". Але закарпатці всіх національностей твердо вірять, що справедливість щодо русинів переможе
У зв’язку з цією впевненістю, не можемо не відзначити факту встановлення етно-терміну "Ruthenia – Русь" видатним російським хіміком Д.Менделєєвим. Він розмістив у своїй періодичній системі хімічний елемент "ruthenium" на честь "Rutheniі" – Русі з трактовою його значення: платоноїд, важкотопкий, блискучий, сріблястий, стійкий проти стирання метал, зі сплавів якого, крім іншого формуються каталізатори. Що мав на увазі великий хімік, даючи таку назву цьому елементу – загадка. Бо, як ми виклали вище, термін "Ruthenia" відноситься до підкарпатського краю з боку Європи, який, крім усього, ще до приходу мадяр носив назву Маrchia-Рutеnеrум, тобто Русинська країна, а не поширювався на обширну "руську землю". Якщо творець періодичної системи поширював цей термін на всю колишню Російську імперію, то й так під його визначенням можна підписуватись: підкарпатські русини (ruthenі) не лише "стійкий проти стирання метал", Вони – сплав труда і розуму або навпаки – розуму і труда. Зі своєї історичної сріберної землі, готові бути каталізатором прискорення формування українського демократичного суспільства, де будуть гідними громадянами Держави не лише русини, але й інші національності.
А поки-що існує дилема: або Україна як демократична і правова держава визнає підкарпатських русинів і буде вирішувати їх насущні проблеми, або вона позбавить їх можливості називати себе її громадянами чим виставить сама себе на позорище перед світовою громадськістю та її правозахисними органами. Іншого не дано.

Микола Бурак
Михайло Шарга