У Львові експонується виставка ужгородських послідовників Енді Ворхола

З 22 лютого по 7 березня у Львові проходить виставка ужгородських послідовників Енді Ворхола, що привезли до Львова суміш алюзій на споживацьку сучасність та спроб її уникнути.

Зокрема, представляючи ужгородську арт-групу «ПопТранс» та їх проект «Айтуай» львівській громаді, виступив Влодко Кауфман. Він розповів, що своє наслідування Енді Ворхола малярі вбачають, зокрема, у спорідненості філософії творчості. Так, батько мистецької течії поп-арту Енді Ворхол своїми роботами показував, як речі побуту стають предметами культу. Зараз цей процес сакралізації буденних благ тільки активізувався та набув масовості, переформатовуючи загальнолюдські цінності у споживацькі.

Ужгородцям вдалося вловити цей процес. Можливо, тому що неподалік від Карпат так контрастно відчувається спокій і внутрішня гармонія та метушня споживацького соціуму.

Той контраст найбільше акцентований у кічовості «Доярки» Павла Ковача на фоні корівок «Мілка», де автентика сумбурно змішується з нав’язливою присутністю рекламних брендів. До цього приходиться звикати. На противагу постає робота Наталії Шевченко «Карпатія», де засобами звичайної витинанки на тлі з космічною антарцитово-фіолетовою глибиною їй вдається створити ефект світоглядно значущих схем та ієрогліфів давнини, що обов’язково містять якесь сакраментальне знання – їх би тільки розгадати.

«ПопТранс» не лише констатує культ споживацтва – він намагається знайти шляхи виходу за межі цього культу. В Ужгороді митцям цієї групи, напевно, вдалося цього досягти, бо, як пояснив на правах найстаршого учасника Павло Хомич, там вони створили собі своєрідну ойкумену, що вже 15 років зберігає атмосферу творчості та самих художників попри всі побутові перипетії.

Якщо в поп-арті малярі вбачають художній засіб рефлексування на оточуюче споживацтво, то противагу цьому шукають у самозаглибленні і відстороненні, у філософії трансу. Про це свідчить і термінологія, характерна для цієї світоглядної течії (на приклад, відеоінсталяція «Open air» Андрія Стегури), і певні лейтмотиви творчості (Індія, самозаглиблення, цікавість до автентики і знань народностей). Хоча ужгородці відштовхуються тільки від філософії, але не від звичних для трансу засобів як от флуоресцентне малярство і домінанта фентезійних сюрреалістичних мотивів.

В «ПопТрансу» це швидше метафоризм. Зокрема самозаглиблення і зміна, відстороненість від побуту свідомості може прочитуватись у ряді однакових полотен зі дзвонами (композиція «Дзвін» Вадима Харабарука). Тут відбувається мимовільне змістове навантаження самим глядачем простого зображення, бо дзвін сам по собі має ритуальне значення, а ритмічне камлання в нього використовується також як гіпнотичний засіб.

Ужгородські майстри проводять паралелі з іншими народами та етнічними групами, що, можливо, загубили чи зуміли зберегти свою автентику попри все – залежно від їх історії.

Так «Гуцул на коні» та «Гуцулка на коні» Вадима Харабарука по-перше, яскраво поп-артові, по-друге – можуть містити підтекст.

Завдяки колористиці картин, положенню на них зображуваних фігур створюється відчуття, що ти переглядаєш афіші до американського вестерну, що свого часу теж стали конвеєрним продуктом виробництва для масового споживача. Водночас настрій вестерну відсилає до індіанців – винищеного та асимільованого споживацькою машиною народу, що вмів співіснувати у гармонії із зовнішнім світом. Чи така ж доля чекає гуцулів, що задля виживання мусять поневірятися по світах, як той самий Енді Ворхол?

Виставка ставить перед глядачем безліч актуальних питань, не залишаючи за ним права просто споглядати. «ПопТранс» змушує активно думати над побаченим і, як наслідок, формувати своє ставлення до того, що відбувається навколо.
"ЗІК"