На Закарпатті у дерева з міцним корінням і плоди здорові

Про міліцейські династії – гордість органів внутрішніх справ – наше видання уже писало. Щоб зустрітися з наступною такою родиною, нам довелося завітати у село Теково Виноградівського району. Саме там, серед мальовничих гірських краєвидів, поблизу повноводної, часом норовливої річки Тиса, і живе її основоположник – Іван Михайлович Хомуляк.

У далекому 1934 році у селі Кологори на Львівщині в селянській родині народився хлопчина, який уже з шкільних років мріяв будь-що стати війським. Марив цим Іванко неспроста, адже його батько-фронтовик, що штурмував Берлін, додому повернувся не тільки з важким пораненняя, а й увесь увішаний медалями та орденами. Після закінчення школи Іван поступив на службу в Північний військово-морський флот. Після трьох років плавання повертається у рідний край, де став учителювати. Однак дитяча мрія не покидає його, тож одного дня він їде до Львова, аби стати міліціонером. Високого, стрункого вчорашнього моряка відразу направили навчатися в Івано-Франківську юридичну спеціальну школу міліції МВС СРСР, яка випускала оперативних працівників. Це був 1959 рік. Саме з цього часу і рахується міліцейський трудовий стаж Івана Михайловича Хомуляка.

Після двох років навчання курсант Хомуляк проходить практику в Івано-Франківській області, в Роготині. Наступного року – в Севастополі. І саме тут він отримує своє перше бойове хрещення, відтак – першу нагороду: медаль "За задержание особо опасного преступника". А справа була ось яка...

...У Севастополі почастішали розбійні напади на молодих дівчат, під час яких грабіжник, аби зняти з них золоті годинники та перстні, різав лезом їм руки. Для його затриманя міліцейське керівництво вибрало із десятьох курсантів двох найсильніших та наспритніших. Одним із них був курсант Хомуляк. Вибір впав на нього ще й тому, бо він добре володів прийомами самбо. У Севастополі саме святкували День військово-морського флоту. У скверах та ресторанах розважалися люди. Під вечір гармати кораблів почали стріляти почесні сальва. Час від часу спалахувало й небо, розкидуючи навкруги різнокольорові вогні святкового салюту. Міліціонери знали, що на свято, на набережну, обов'язково завітає і невідомий грабіжник. Тож вирішили під виглядом компанії відправити туди цих двох курсантів разом з потерпілою, яка добре його запам'ятала. До цієї операції були задіяні й кілька патрульних машин, які мали втрутитися в потрібний момент. І справді. Під час чергового салюту із ресторану "Севастополь", аби помилуватися фейєрверками, вибіг високий смаглявець, схожий на татарина. Дівчина відразу впізнала його. Як згадує сам Іван Михайлович, усе тривало буквально кілька секунд. Затриманий і отямитися не встиг, як опинився в патрульній машині. Розбійником виявився одесит, який працював на торговому кораблі.

Після закінчення школи міліції у 1961 році лейтенанта Івана Хомуляка направляють на Закарпаття у Виноградівський райвідділ. Його роботою тоді керував Михайло Лейза. В Ужгороді на автовокзалі, під час посадки на автобус, Іван знайомиться з молодим чоловіком. Розговорилися. Відтак з'ясувалося, що він – капітан міліції, і теж їде до Виноградівського райвідділу. "Ми обидва нові працівники, я радий, що будемо працювати разом". Опісля додав: "Я йду туди начальником". Це був Микола Сливич, з яким Іван Хомуляк пропрацював більше 15 років. Спочатку Іван Михайлович довгих десять років був дільничний інспектором. Під його опікою перебувало 8 сіл: Новоселиця, Черна, Хижа, Теково, Гудя, Сасово, Чорнотисово та Холмовець. Відтак молодого, досвідченого та відповідального офіцера керівництво переводить на посаду старшого оперуповноваженого тодішньої служби БХСС.
– Тоді в районі, – пригадує Іван Михайлович, – "бехеесників" було лише двоє: я і капітан міліції Василь Бурч. Тяжко згадувати про нього, – зізнається мій співрозмовник, – стільки років проробив у міліції, а коли пішов на пенсію, помер на третій день від серцевого нападу.

Далі був карний розшук. Помінявся і начальник райвідділу.

– Капітан міліції Віктор Пилипович Сержанов, – пояснює Іван Михайлович, – був дуже добрим керівником, до того ж мудрою людиною. Несподівано мій співрозмовник пожвавішав і додав:
– Якщо побачите його, то передайте йому, хай обов'язково приїде до мене влітку. У нас тут така краса! Відпочинемо, згадаємо старі часи. Я дуже радий буду його бачити!
– Пам'ятаю, викликав якось мене до себе Віктор Пилипович і каже: "Іване Михайловичу, час вступати у партію. Ти записаний у резерв на посаду заступника начальника райвідділу". Та я відмовився. І знаєте, у мене досі залишилася образа на ті часи: не став комуністом, то і росту професійного не чекай. Так сталося і зі мною. З часом я знову повернуся у Сасово дільничним. Там у мене був уже дім, дружина, яку я, до речі, вперше побачив тільки-но приїхав на Виноградівщину, у 1961 році. У сасівському клубі були танці, я там охороняв громадський порядок. Смаглява юнка мені дуже сподобалася. І уже через півроку ми одружилися. А ще через рік у нас народився син Михайло. Ганна Юріївна, моя дружина, багато років пропрацювала вихователем дитячого садка. У вільний час читала детективи. До того дочиталася, що якось допомогла мені навіть вбивство розкрити.

У селі Гудя пропала молода заміжня жінка, мати двох дітей. Місяць ми її шукали. Шукали і виноградівські й ужгородські міліціонери. Та все даремно. Ніхто нічого не бачив і не чув. Справа грозилася стати нерозкритою. Та я не здавався. Довідався, що у молодиці були два кавалери: старший – тихий, лагідний, а от другий, молодший, завжди здавався мені якимсь дивакуватим, скритним. Та й з дружиною він постійно сварився, саме через жінку, що пропала. Я інтуїтивно відчував, що він її вбив. Але де труп? І тут мені моя дружина каже: "Вбивця обов'язково має якийсь слід залишити. Ось і у книжках пишуть – помічають прутиком місце, де труп закопали". Думав я думав, та й придумав пастку для вбивці, схитрив, одним словом. Став я по селу говорити, що з Ужгорода привезли рентген-апарат. Мовляв, кожний клапоть землі перевірю, однак закопаний труп знайду. Невдовзі дізнаюся, що жінка мого підозрюваного розпитувала у техніків, чи дійсно такий апарат існує. Тоді я пішов у сільську раду і попросив тамтешніх дівчат, аби ті передали моєму підозрюваному, щоб він завтра вранці прийшов до райвідділу з теплими речами та харчами. І що ви думаєте, він-таки прийшов: у фуфайці, з харчами. Бачу, дуже хвилюється, аж руки трусяться. Я йому відразу і кажу:" Це ти вбив жінку, знаю навіть, де труп закопав. Ти на тому місці гілку в землю встромив". Чоловік аж очі витріщив. Відтак, помовчавши, став говорити. Жінка, мовлям, дістала мене, ходила за мною аж на ферму, де я сторожував вночі. Прийшла і тоді. Я дуже розлютився і став проганяти її. Та вона не йшла. Тоді я схопив вила і вдарив ними її по голові. Коли побачив, що вбив, закинув на бричку і вивіз у поле, де саме дренажні рви копали. У дренажній ямі вона, – зізнався, – засипана землею. Щоб не забути це місце, дубову палку встромив у землю. За вбивство жінки, пам'ятаю, чоловік отримав 12 років.

Віддавши майже тридцять років нелегкій службі в органах внутрішніх справ, капітан міліції Іван Хомуляк пішов у відставку. Це було восени 1984 року. Та спочивати захисник правопорядку у відставці і не думає. Вдома розвів неабияке газдівство. Тримає козичку, багато курей. Однак його гордістю є кролі-велетні. За літо вигодовує більш ніж 50 голів. Восени ріже їх, залишає лише десяток для розплоду. Дієтичного м'яса, каже, вистачає на цілу зиму. Має великий сад. Розуміється Іван Михайлович і у виноробстві. Вино у нього виходить бурштинове та ігристе.

Естафету від батька прийняв старший син Михайло. Після школи закінчив Тячівське ПТУ, отримав професію токаря. Відтак Хомуляк-молодший поступив на навчання в Мукачівське педучилище. Спершу вчителював у селі Букове, пізніше став завідуючим початкової школи села Затисівка. В 1987 році за направленням райкому партії був переведений у Виноградівський райвідділ в інспекцію у справах неповнолітніх. Отримав звання молодшого летенанта. Міліцейську кваліфікацію підвищував у вищій школі міліції ім.Дзерджинського (наразі це Академія внутрішніх справ України). За роки служби в міліції Михайло Іванович працював дільничним інспектором, старшим дізнавачем, слідчим. Пізніше – психологом у відділі кадрів, опісля старшим інспектором відділу кадрів по службовій підготовці. Завершив Михайло Іванович службу інспектором кримінально-виконавчої інспекції Державного Департаменту з питань виконання покарань України. Під час служби в міліції Хомуляк-молодший, першорозрядник по боксу, бере активну участь і у спортивному житті райвідділу. Був срібним призером по шахматам на обласному чемпіонаті ФСТ "Динамо" серед правоохоронних органів. Після двадцяти років служби пішов у відставку у званні майора міліції. За сумлінну службу нагороджений різними медалями та відзнаками МВС України. Однак відпочивати на пенсії вчорашній правоохоронець не став – відразу ж активно включився в політичне життя району. Створив свого часу районну організацію "Трудова партія України". Наразі очолює службу безпеки виноградівського відділення банку «Надра». Дружина, Ілдіка Євгенівна, колишня його сокурсниця, вчителька початкових класів у селі Фанчиково. Разом з нею Михайло Іванович виховали двох синів: Івана та Богдана – продовжувачів міліцейської династії.

Символічно, що старший син Іван, який по-батькові теж Михайлович, як і його дід, навчався там, де колись вчився і дідик. Сьогодні 21-річний лейтенант міліції – дізнавач Ужгородського МУ УМВС України в Закарпатській області. Труднощі міліцейської служби переносить легко, бо після 9-го класу юнак пройшов неабиякий вишкіл спершу в Мукачівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, відтак у Прикарпатському юридичному інституті..

Слідами діда, тата та старшого брата планує йти і 13-річний Богдан Хомуляк. До служби в міліцію готується старанно: добре вчиться і активно займається спортом. А нещодавно Богдан став справжнім героєм в районі: під час першості району по футболу на приз клубу "Шкіряний м'яч" йому вдалося забити вирішальний післяматчевий пінальті у ворота суперників. За це районна газета охрестила/назвала його "спадкоємцем славного динамівця Василя Раца". Я впевнена, у майбутньому з нього вийде зразковий правоохоронець, який з гідністю продовжитиме справу життя своєї родини.

Начальник ужгородського міського відділення
Ужгородського МУ УМВС України
в Закарпатській області
підполковник міліції
Катерина КИЙОВИЧ