Чому не п’ять із плюсом, або Посмішка для "Приватбанку"

На Україні настільки весело, що вже ніхто між собою не говорить. Але святе місце порожнім не буває — розмовну роль взявся виконувати «Приватбанк».

Приємний, як сонце в пустелі, дівочий голос нещодавно запитує зі слухавки, наскільки я оціню їхню роботу після сьогоднішнього обслуговування. Оцінки — 1, 2, 3, 4, 5 і 5 з плюсом. Згадав нещасну дівчинку за склом касового віконця. Та й кажу: «Звичайно, на п’ять!» Навіщо ж малу ображати? В її котика, може, животик болить.
—А чому не на п’ять із плюсом?
«Чому, дійсно?» — думаю. А потім мене осяває:
—Бо плюс — це посмішка. Її не було…
Справді, чому ми маємо копіювати в своїй схоластиці закордонні банки, їх суконні лиця і відсутність живої комунікації з клієнтами? Не потрібно нам такого Заходу. Бо ж наші банки — НАШІ. Скажімо, в даному разі я трагічно ніс останні гроші, щоб компенсувати випадково витрачений кредит — аж 300 гривень. Моя постать під час цієї сумної акції була уособленням національного горя. Адже пройшли часи, коли на рахунок «Приватбанку», при співробітництві хоча б у «Комсомольській правді», капали зазвичай добрячі гроші. Тепер лиш би ноги не протягнути — не капає. А тут ще й той випадково витрачений кредит, за невчасну сплату якого двічі оштрафували на цілих 100 гривень (а це ж на тиждень на продукти в мій споживчий журналістський кошик у нещасному Закарпатті). От і віддавав я кредит, попрощавшись з щирою журналістською мрією купити нарешті на «секонд-хенді» хороші кросівки, бо всі мої геть зносилися. І… ось тут, до чого я веду, і згодилася б іскрометна жива посмішка від «Приватбанку» у виконанні юнки з стратегічним поглядом у зіницях.
А її і не було. Посмішки. Ноги так і підкосилися.
Прощайте, гроші. Прощавай, посмішко.
І життя ж пішло. Не приведи Господи!.. Цур йому і пек!
Василь ЗУБАЧ, Ужгород.