Як реабілітаційний центр "Дорога життя" допомагає маленьким ужгородцям

Право бути нормальним. Вже протягом 10 років маленьким ужгородцям з обмеженими можливостями допомагають інтегруватися в суспільство у реабілітаційному центрі "Дорога життя".

Нещодавно відсвяткував 10-літній ювілей Ужгородський медико-соціальний реабілітаційний центр для дітей з вадами розвитку "Дорога життя". Час, що минув, для вихованців та працівників Центру був сповнений багатьма подіями, де переплелися успіхи й здобутки, проблеми і невдачі - словом, все, як у житті будь-якої установи. Головним надбанням Центру його працівники вважають те, що переживши чимало труднощів на своєму шляху, він встояв і в цей нелегкий час міцно тримається на плаву.

Від "Оптиміста" до "Дороги життя"

А почалося все 3 жовтня 1999 року, коли в Ужгороді було урочисто відкрито Центр реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Увага до події була великою і з боку керівництва міста, і з боку громадських організацій, а також доброчинців з американського міста-побратима Корвалліс (штат Орегон), де вже багато років діє подібна установа "Старий млин". Саме разом із Товариством інвалідів дитинства та праці "Оптиміст" (керівник Василина Марко) вони й ініціювали створення Центру. Спершу установа також мала назву "Оптиміст", але згодом, коли Центр, так би мовити, став на ноги, перейменувалася на "Дорогу життя". Тепер саме під цією назвою Центр знають далеко за межами міста та області.

З першого дня функціонування установи її директором був і залишається Олег Кириленко, лікар за фахом, людина надзвичайно віддана своїй роботі та вихованцям. Він розповідає, що першочерговим завданням тоді у Центрі вважали надання допомоги дітям з особливими потребами, аби дати їм можливість, нехай не одразу, а поступово адаптуватися у суспільстві, стати його повноправними членами.

З розповіді Олега Кириленка очевидно, що це був нелегкий шлях. Працівники установи шукали дітей, котрі потребували допомоги, їздили по домівках, переконували батьків у необхідності для дитини з обмеженими можливостями здоров'я відвідувати Центр. Як не парадоксально це звучить, але були й такі родини, де їм відмовляли. Та "оптимісти" не здавалися, підключали міських педіатрів, громадськість, і таки домагалися свого.

Цікавою і повчальною є історія одного з вихованців Центру. Семирічний хлопчик практично не розмовляв, був дикуватий, не йшов на контакт зі сторонніми. Дома перебував у жахливих умовах, занедбаний, нікому не потрібний. Із великими труднощами його вдалося залучити в "Дорогу життя". Його назвали "Мауглі" через відмову від спілкування з іншими й деяку неадекватність поведінки. Автору цієї публікації довелося кілька разів бути в Центрі й мимоволі спостерігати, як змінювалася ця дитина. Спершу хлопчик цілими днями сидів, забившись в куток, і не розмовляв ні з дітьми, ні з працівниками Центру. Але поступово, дуже повільно, він почав цікавитися, чим займаються інші діти, та брати участь у їхніх розвагах. Мирослава Чорней, заступник директора з соціально-педагогічної роботи, каже, що той день, коли "Мауглі" вперше на одному з дитячих ранків прочитав два рядки віршика, став для всіх справжнім святом.

Ми різні, але ми - рівні

Час спливав. Незважаючи на політичну нестабільність та економічні негаразди, "Дорога життя" й далі розвивалася. Якщо тоді, у 1999-му, вихованців було лише семеро і вік їхній коливався від 3-х до 9-ти років, то сьогодні тут опікуються дітьми та молодими людьми з фізичними та інтелектуальними вадами від народження до 35 років. На щоденній основі нині в Центрі перебувають 55 дітей та молодих людей, а загалом під наглядом - 214 ужгородських сімей. Три роки тому започатковано Програму раннього втручання (до 6 років), а також післяшкільну адаптацію та соціально-трудову реабілітацію молоді з інтелектуальними та фізичними обмеженнями.

- Звісно, щодня доводиться стикатися з проблемами. Одна з найважливіших була - як доправити дітей з дому до Центру, - розповідає заступник директора Ірина Рошкович, котра прийшла до Центру волонтером. - Вирішити її вдалося таким чином: діток збираємо двома автобусами, один з яких орендуємо в АТП Ужгорода, ну, а другий - наш власний, спеціалізований мікроавтобус "Фольксваген". Отримати його вдалося завдяки спільній благодійній акції з голландськими партнерами ужгородського художника Наума Рєпкіна, котрий передав свої роботи для благодійної виставки у голландському місті Найкерк. До акції долучилися й голландці, тож на зібрані кошти і був куплений мікроавтобус, пристосований для перевезення дітей в інвалідних колясках.

Центр отримав два гранти від Корпусу миру, що стосувалися пристосування загальноосвітньої школи до потреб дітей, які користуються інвалідними колясками, і в яку інтегровані вихованці Центру, а також започаткування швейної справи для молоді з вадами розумового розвитку від 18 років і старше.

Загалом друзів у Центру багато. Серед них і депутати Ужгородської міської ради від Соціалістичної партії України Володимир НОВІКОВ та Єлизавета ЛЯХ, котрі долучаються практично до всіх святкових заходів, що проводяться для вихованців Центру, і ніколи не приходять з порожніми руками. Єлизавета Йосипівна до того ж є заступником головного лікаря з поліклінічної роботи міської дитячої лікарні, тож саме до неї звертаються медики "Дороги життя" зі всіма проблемами, що стосуються здоров'я вихованців. Вона є членом Наглядової ради Центру, забезпечує диспансерні та профілактичні огляди як маленьких, так і старших дітей, їхнє безплатне лікування.

А загалом тут, у Центрі, все, як і в інших закладах. Діти навчаються, відпочивають, займаються творчістю. За допомогою волонтерів із коледжу мистецтв були організовані виставки творів вихованців - з малювання, вишивання, виробів з тіста тощо. Є серед дітей і свої таланти. Світлана Соломон і Василь Мирявчик, наприклад, чудово танцюють і ні в чому не поступаються здоровим дітям, та навіть стали лауреатами всеукраїнських та міжнародного фестивалів.

Декілька років тому Центр став членом організації "Міжнародний фонд SOFT" (Голландія, Угорщина, Румунія, Молдова, Україна), що дозволяє постійно обмінюватись передовим досвідом в наданні реабілітаційних послуг дітям з особливими потребами. І те, що МСРЦ "Дорога життя" рухається у вірному напрямку, засвідчило проведення на його базі міжнародної конференції високого рівня.

Та, звичайно ж, найголовнішими об'єктами повсякденної уваги в "Дорозі життя" залишаються вихованці.

- Ми багато часу присвячуємо не лише медичній, а й творчій діяльності Центру, прагнемо привернути увагу до його роботи, до проблем людей з особливими потребами, - розповідає Ірина Рошкович. - Так, ми хочемо змінити упереджене ставлення до дітей та молоді з обмеженими можливостями. У кожного з них є здібності, і їх лишень треба уміти побачити й розвинути. Усі відчуття, думки й прагнення притаманні нашим вихованцям так само, як і всім іншим дітям. Зрештою, кожна людина має власні особливі потреби. Ми всі різні, але ми всі - рівні.


Людмила ОРТУТАЙ
м. Ужгород