Рятівник. Оповідання на міжнародний конкурс «День казки»

Була неділя. Сонце щиро зігрівало місто, яке гордо зустрічало літній день. Святково одягнена молода жінка, тримаючи свого шестирічного сина за руку, йшла мовчки по одній із найстаріших центральних вулиць.

Таїсія Василівна сьогодні була наодинці зі своїми думками та турботами. Її замріяний погляд застигав то на деревах, які росли на узбіччі вулиці, то на вікнах багатоповерхових будинків, біля яких вони проходили, не поспішаючи, із малим Пилипком, то на вітринах магазинів чи кав’ярень, які так і приваблювали своєю красою та різноманіттям товарів.
Задумана та замріяна мешканка мальовничого міста зовсім не помітила , як її син відійшов від неї й опинився на самій середині вулиці Будівельників. Увагу жінки привернуло тільки дзвінке дзявкотіння малого цуценяти, до якого поспішав її син.
Синя іномарка, яка рухалась на малій швидкості центральної вулиці, різко зупинилась позаду хлопчика. Дитина так поспішала рятувати пухнасте четвероноге створіння, що зовсім забула про авто, які рухались по проїзній частині вулиці, і про небезпеку, яка на нього чатувала.
Хлопчик підбіг до маленької тваринки й обережно та ніжно, з любов’ю, взяв її у свої рученята. Цуценя вмить затихло і почало дивитися у вічі новому господарю.
Це були перші хвилини їхнього знайомства. Тримаючи невелику жіночу сумочку, Таїсія Василівна в ту мить хотіла що-небудь крикнути синові, але замість слів її губи тільки щось шепотіли.
Водій, який своєчасно загальмував посеред вулиці, вийшов із машини і звернувся до хлопчика:
– А чому це ти, синку, такий неуважний і не дивишся за рухом машин? І де твої батьки зараз?
– Я, дядечку, поспішав на допомогу цьому маленькому цуценяткові. А моя мама ось, гляньте – на узбіччі тієї вулиці стоїть. Бачите? – запинаючись , почав виправдовуватись перед водієм Пилипко .
Зовсім не роздумуючи та не гаючи часу, високий, немолодий незнайомець відвів малого хлопчика до матері. Налякана жінка, з широко розкритими очима, дивилася на подію, яка щойно відбулася, з переляку не могла промовити жодного слова. Тільки через декілька хвилин знайшла у собі силу, щоб щиро подякувати водієві машини за врятоване життя своєї дитини.
А малий бешкетник, скосивши хитро очима на матір та на незнайомого водія, почав свою розмову-звернення:
– Вибачте мене, матусю, я зовсім забув про машини і про небезпеку. Розумієте, на вулиці стояло самісіньке і безпорадне ось це маленьке цуценятко. Я його побачив і поспішив йому на допомогу. Ви ж знаєте, мамо, що я люблю тварин, але, на превеликий жаль, у нас вдома немає ні кішечки, ні песика. Ви з батьком вже довгий час обіцяєте купити мені цуценя. А зараз я врятував сам ось цю маленьку тваринку і знайшов собі товариша. Будь ласка, матусю, дозвольте мені його забрати додому, — просив хлопчик маму.
Жінка стояла мовчки і дивилася на дитину. А водій, уважно вислухавши цю промову, також звернувся до кароокої матері врятованого хлопчини зі словами:
– Пані, дозвольте вашому синові забрати врятованого цуцика у вашу родину. Я бачив, як він біг йому на допомогу, навіть забувши про біду, яка могла з ним, боронь Боже, трапитися.
Жінка почала потроху заспокоюватись і відповіла:
– Гаразд, ми візьмемо додому цього песика, але за однієї умови: ти будеш, синку, за ним доглядати, гуляти і дбати про нього. Домовились? — перепитала мама сина.
– Так, матусю, так, я буду про нього дбати, — з радістю прощебетав Пилипко.
Таїсія Василівна ще раз подякувала водієві авто за життя сина.
Повертаючись додому, пані Савич всю дорогу щиро проказувала молитви до Господа, до Пресвятої Діви Марії і до сина Божого — Ісуса Христа. Вона добре знала, що саме вони відвернули велику біду і горе від неї і від її цілої сім’ї …
Два роки пролетіли швидко. Врятоване цуценя стало дорослою, розумною і гарною собакою. А її рятівник навчався вже у другому класі.
Одного осіннього дня, коли натомлене сонце перейшло зеніт, малий господар Найди, разом зі своїм товаришем Миколкою, вирішили піти трохи порибалити на озеро, яке красувалося між їхнім та сусіднім селом Горлівка. Йти до нього потрібно було всього хвилин двадцять.
Зібравши все необхідне для риболовлі, спритні хлопчаки, розмовляючи між собою, попрямували на озеро Кришталеве, щоб наловити риби для юшки. Найда поважно йшла за дітьми.
Велике, чисте, кришталеве чудо-природи розгорнуло перед дітьми всю свою велич і красу. Хлопці глянули один на одного, посміхнулись і не стримавшись від такої чарівної, казкової краси озера, яка їх притягувала до себе, з розбігу пірнули в воду.
Через декілька хвилин вони були майже біля другого берега, пливучи і доганяючи один одного. Першим був Михайлик. Він так поспішав, що навіть не оглядався, чи не наздоганяє його товариш. Але в ці хвилини Пилипко вже не плив. Він опускався на дно глибокого озера. Його очі бачили все під водою, але руки і ноги оніміли. Він зовсім не міг рухатись. Усе тіло заціпеніло.
За всіма подіями спостерігала Найда, стоячи на березі чудо-природи. Вона весь час дивилася на воду і була неспокійною. Собака зрозуміла, що її рятівник вже десь майже торкається дна озера. Вона пірнула в воду на допомогу своєму господарю. Десь через добрі дві хвилини собака вже тримала в зубах за одяг Пилипка і пливла з ним до берега.
Оглянувшись, Михайлик зрозумів, що сталося та поспішив також на допомогу товаришу, а за ним – і двоє чоловіків-рибалок, які ловили рибу неподалік.
…Свіже повітря, хмільні запахи осінніх квітів через відчинене вікно заповнили набіло пофарбовану палату районної лікарні. Батько тихо сидів на стільці біля ліжка ще сонного сина. У дитячій пам’яті хлопчика виринали спогади про Кришталеве озеро, про Найду, про швидку допомогу, про лікарку, яка схилилась над ним і щось йому говорила, а також про товариша Михайлика, з яким вони йшли на риболовлю.
Ці картини пропливали у дитячій голівці одна за одною до того часу, поки хлопчик не розплющив очі. Не зрозумівши, де він знаходиться, дитя звернулося до задуманого батька, який сидів біля його ліжка:
– Тату, де це я зараз?
– У лікарні, сину, — відповів Григорій Іванович.
– А чому я тут? Що трапилось? — перепитав Пилипко.
– Тебе, дитино, привезла сюди швидка, бо ти трохи не втопився у нашому озері. Найда тебе врятувала, — з біллю у серці продовжував відповідати батько.
– А де ж моя рятівниця? — знову перепитав малий пацієнт.
– Вона на вулиці перед вхідними дверима лікарні. Весь час чекає на тебе і нікуди не хоче йти звідси. Ми з мамою носимо їй сюди їжу, бо вона тільки тебе і виглядає. Незабаром ти одужаєш, і ми підемо разом додому, — прошепотів тато сину.
Минули цілі три тижні з того часу, як з Пилипком трапилася біда. Дні проходили дуже повільно. Хлопчик страшенно сумував за своїми товаришами, школою та рятівницею…
Дивовижним видався другий осінній місяць. Свіжі запашні ранки зустрічали малого Пилипка у мить його другого народження. Усе навколо було ніжним і ласкавим. У золоті шати вдяглися дерева, їхнє листя було схоже на шовковисті довгі вії чарівниці-красуні, які у цю вранішню пору першого жовтневого понеділка розчісував густим гребінцем вітерець. А вони тихенько говорили йому ніжні слова та рахували білі, пухнасті хмаринки в небі.
Бадьоре сонце вело день у природу. Малого восьмирічного пацієнта лікарі готували до виписки з лікарні. Мама з татом збирали речі сина.
Уже через півгодини родина вийшла назустріч новому дню, новій долі і новому щастю разом зі своїм найдорожчим малим бешкетником…
Відчинивши двері медичного закладу, хлопчик побачив Найду. Вони побігли один до одного. Любов Пилипка, відданість Найди – запорука їхньої дружби на довгі роки. Втіха і спокій вирували в ці хвилини в серцях друзів.

Т. Горянка