Безкарність розбещує українських політиків...

Чи є можливість приходу до влади в Україні радикально налаштованих політичних сил? Наскільки спокушають нашого виборця ксенофобські гасла, дії та програми?

Ці питання час від часу поставали, коли політики намагались розіграти карту «національного питання». А після конфлікту між мером Ужгорода Ратушняком та кандидатом у президенти Яценюком вони постали в усій своїй красі

Коли мер одного з обласних центрів країни характеризує екс-спікера парламенту як «жидомасона» – це тривожний симптом. І навіть не тому, що великий можновладець робить відверто провокаційні заяви. Подібне інколи трапляється і в країнах, у яких ми звикли бачити взірець демократії. Тим більше, що в конкретному випадку суперечок між мером Ужгорода Сергієм Ратушняком та «Фронтом змін» національне питання виглядає лише ширмою для політично-побутового конфлікту. Хоча б тому, що роль рятівника «простого єврейства» від «хитрого масонства» пан Ратушняк взяв на себе лише нещодавно.

Проблема в тому, що на подібні заяви існує певний суспільний попит. Серед коментарів та реакцій на відверто антисемітські репліки Ратушняка часто можна було зустріти фразу: «він лише сказав те, про що багато хто думає мовчки». Рівень побутової ксенофобії, за твердженнями соціологів та свідченнями правозахисників в Україні, ніколи не був низьким.

Безкарність розбещує

Інша справа – що між побутовою ксенофобією та політичним радикалізмом у нашому випадку пролягає велика прірва. Річ у тім, що вирішення «національних питань» не є першочерговою вимогою українців до своїх можновладців. Є актуальніші – забезпечення сталого добробуту кожного окремого громадянина, зовнішня політика, освіта… Навіть історичні питання завдяки постійній розкрутці мають більший суспільний резонанс. Для пересічного українця важливіша думка можновладця про шведів під Полтавою, ніж про вірменів під Дніпропетровськом. Те, як кандидат у президенти ставиться до національних меншин, як і, власне, до якої нації він сам належить, хвилює лише незначну кількість виборців.

Але все ж правозахисники побоюються, що «побутова нелюбов» легко переходить у політичний радикалізм, достатньо лише незначного поштовху. «Як на мене, в Україні ксенофобія вже давно вийшла за ,,кухонний” рівень, – вважає заступник голови Антидифамаційної ліги України Олександр Найман. – Коли у центрі столиці активно продається ксенофобська література – це вже викликає певні ризики. Хоча випадок із паном Ратушняком є окремою справою, він може стати лакмусовим папірцем. Людина просто ,,зарвалася”, бо впевнена у власній безкарності. Добре, що він наштовхнувся на конфлікт із вагомою політичною силою – принаймні це забезпечило порушення кримінальної справи. Інше питання – чи доведуть її до кінця? Цей показовий випадок, зрештою, може вплинути на всю країну – ті, хто поділяє погляди Ратушняка та готові використовувати його риторику, мають зробити певні висновки з будь-якого результату процесу».

На думку пана Наймана, скандал навколо слів Ратушняка є лише яскравим проявом доволі давнього явища. «Зростання ксенофобії, принаймні в аспекті антисемітизму, у нас спос¬терігалося до кінця 2007 року. Потім був великий скандал із розпаленням міжнаціональної ворожнечі у періодичних виданнях МАУП, що завершився закриттям низки їх. Із інших зник¬ла юдофобія – хоча залишилася русофобія. Але їхня неперіодична література все ж залишилася на полицях. Зараз рівень ксенофобії залишається більш-менш сталим», – стверджує експерт.

Рівняння на Європу

Ще три роки тому були оприлюднені дос¬лідження Київського міжнародного інституту соціології, які прямо пов’язували зростання ксенофобії в Україні з коливанням загального рівня життя кожного з нас. Те, що радикальні політики найчастіше приходять до влади у періоди важких економічних криз, є просто історичним фактом. Криза надворі – чи слід чекати, що народ за давньою традицією призначить винними «інородців»?

«Зараз зростання радикалізму – це загальноєвропейська тенденція, – говорить Дмитро Видрін, відомий політолог та заступник голови секретаря Ради нацбезпеки. – Погляньте на Чехію, Австрію, навіть на Францію. А є ще кращий приклад: в дуже толерантній Угорщині, одній із найбільш спокійних країн Європи, ніколи не були популярними радикальні гасла. Навіть у Варшавському блоці їх соціалізм називали ,,гуляшним’’ – маючи на увазі, що їх цікавлять передусім питання економічного добробуту. І яким же було моє здивування, коли під час останнього візиту туди я побачив демонстрації проти ромів – себто проти циган. У низці країн Європи протягом останніх років радикальні партії отримали переконливі перемоги на виборах. Оскільки Україна хоча б географічно все ж є частиною Європи, її ці процеси також не оминають».

Тут із паном Видріним важко не погодитися, якщо пригадати нещодавній скандал у Німеччині. Тоді праворадикали Націонал-демократичної партії закликали темношкірого християнського демократа Зеке Шалла повертатися до Анголи, оскільки «Німеччина не пот¬ребує темношкірих політиків». І це – у країні, яка з історичних причин дуже чутлива до будь-яких радикальних гасел.

«На нашому ринку політичних симпатій є сталий попит на радикалізм, – продовжує Вид¬рін. – На антисемітизм, русофобію, циганофобію, угорофобію – це вже від регіону залежить. Для цього є низка причин. Частково – традиція. Частково – економічні негаразди, під час яких народ намагається знайти вихід своїй агресії та ,,знайти винних’’. А частково – те, що деякі наші сусіди самі надають привід для нелюбові. У сумі це дає досить небезпечну суміш».

Справжніх буйних небагато

На щастя, соціологи поки що не підтверджують побоювання заступника секретаря Нацбезу. І пояснюють це тим, що в ментальності українців добре розставлені «запобіжники». Наразі є багато людей, які воліли б поговорити про радикальні дії чи підтримку ксенофобських партій. І набагато, у десятки разів, менше людей, які готові до подібних дій вдатися та за такі сили проголосувати.

«Радикальний елемент є завжди, – пояснює вітчизняний феномен соціолог Костянтин Малєєв, заступник директора дослідницького центру ,,Імідж-Контроль’’. – У будь-якого електорату будь-якої країни. В України в цьому плані є дуже позитивна риса: ми боїмося перейти межу насильства, межу крові. Це дуже добре довів 2004 рік, коли навіть у критичній ситуації цей природний запобіжник виявився більш міцним, ніж усі очікували. Та політична культура, яка наразі формується – хоча формується вона криво та повільно, – не передбачає силових конфліктів. Ситуація не є вибухонебезпечною, що підтверджує соціологія. Ззовні може здаватися, що усе критично – 40% людей стверджують, що готові невдовзі піти на радикальні кроки, якщо ситуація у країні не зміниться на краще. Але коли починаєш аналізувати, які конкретно кроки вони мають на увазі, – більшість говорить про мітинги, інші просто розводять руками. До насправді радикальних дій готові лишень одиниці».

Науковий співробітник Інституту соціології НАН України та голова фірми Ukrainian Sociology Service Олександр Вишняк уточнює: 1–2%. Саме така частка виборців, на його думку, готова підтримати радикально ксенофобські сили будь-якого ґатунку. «Радикальні гасла впливають лише на незначну частину українського електорату», – стверджує він.

Радикали мимоволі

Але у теперішній ситуації існує парадокс: у той час, коли низка політиків вищого ешелону не може дозволити собі бути радикалами, їхні менш популярні опоненти не можуть собі дозволити бути кимось іншим. Особливо якщо зважити, що, хоча 1–2% здаються краплиною у морі, прохідний бар’єр на виборах до Верховної Ради становить 3%.

Олександр Найман стверджує, що вірогідність великих спекуляцій на ксенофобських закликах в Україні мала. Адже ключові політичні гравці не використовують подібних засобів. Це можна зрозуміти: по-перше, наші ключові політичні сили за своїм складом – взірець дружби народів, по-друге, політична культура змушує грати за європейськими, цивілізованими правилами. Але Костянтин Малєєв вказує на інше: для усіх «не ключових» радикалізм – останній шанс отримати хоч якісь політичні перспективи. В Україні встановилася система, за якої у малої політичної сили дуже небагато шансів на «розкрутку», – і конституційна реформа цю систему закріпила. Як наслідок, владу розділили між собою кілька політичних сил. Єдиний вихід для «малих партій» – «виїжджати» на радикальних лозунгах чи нетрадиційних засобах піару. І вони цим єдиним виходом радо користуються. Для Ратушняка антисемітизм – надійний засіб перевести свій конфлікт із «Фронтом змін» із площини криміналу в площину міжнаціональних стосунків. Для «Свободи» її імідж радикальної партії – засіб зайняти хоч і малу, але надійну політичну нішу, а у деяких регіонах навіть стати ключовою політичною силою. Те саме можна сказати і про ліворадикалів, починаючи з Прогресивної Соціалістичної партії України. Безумовно, якщо вони «пом’якшать» риторику – втратять і те, що мають. Тому серйозних змін у їхній тактиці найближчим часом очікувати не слід.

Радикал. Це добре чи погано?

«Главред» спробував дізнатися, що про це думають представники політичних сил, за якими закріпився ярлик «радикальних». Наскільки вони готові самі себе так називати, чи вважають це визначення образливим та чи згодні з тезою, що в суспільстві є попит на радикальні дії.

Олег Тягнибок, «Свобода»

Усе залежить від того, яке значення вкладати у слово «радикалізм». Якщо використовувати його у негативному розумінні – звичайно, ми з такою характеристикою не погодимося. Якщо ж розглядати як прагнення швидких та рішучих дій – це інша справа. Ми насправді прагнемо швидких та рішучих дій: по-перше, політичної люстрації, по-друге, зміни системи влади, а по-третє – боротьби з корупцією. Усі ці питання треба вирішувати швидко та рішуче. Тут неможливе будь-яке консервативне лікування – хвороба вже потребує прямого хірургічного втручання. Такого радикалізму, у позитивному значенні, суспільство прагне. Якщо ви поглянете на опитування громадської думки, побачите: серед базових вимог суспільства до влади часто звучить слово «порядок». І саме порядок треба наводити швидко. Щодо радикалізму в значенні ксенофобії, у якій нашу партію інколи звинувачують опоненти, – це голослівні твердження. Річ у тім, що ми ніколи не виступали «проти» чогось – лише «за» щось. Ми не проти розвитку культур національних меншин України, ми жодним чином не зазіхаємо на чиїсь громадянські права, ми не збираємося заважати розвитку інших мов. Ми лише виступаємо за пріоритетний розвиток української традиції. Так само, як це роблять у країнах Європи.

Дмитро Корчинський, «Братство»

«Братство», безумовно, не є радикальною організацією. У своїх діях ми використовуємо загальноприйняті у Європі методи профспілок та екологів. За суттю своєю ми є християнською партією. Чи є ярлик «радикалів» позитивним та негативним, корисним чи ні? Інколи він є дуже негативним – коли виникає необхідність «розборок» з правоохоронними органами. А от якщо сприймати, як свого часу казав Маркс: «Бути екстремістом – означає розуміти суть», – так це, можливо, і комплімент. Попит на радикалізм у нашому суспільстві, безумовно, є. Більшість громадян потайки та відкрито бажають, щоб усю нашу владу разом із бізнес-елітою хтось перевішав. Але саме «хтось». Самі вони робити це аж ніяк не хочуть.
Віктор Трегубов, журнал «Главред»