Є на Закарпатті загадковий колодязь...

Колись один чоловік розповів мені про колодець, який виконував якісь магічні функції. Так, якщо скажімо в нього вкинути живе каченя, то воно ціле й непошкоджене випливе у річці Тиса, яка протікає поруч із горою.

Тоді я пообіцяв собі, що обов’язково знайду цей колодязь і заодно переконаюся у правдивості легенди. Така нагода випала, коли до мене навідалися друзі з Ужгорода. Того недільного дня була неймовірна спека, тому ми, зважаючи на нелегку дорогу, запаслися кількома пляшками води. За гіда нам слугував знайомий виноградівець. Як виявилося пізніше, про існування такої легенди він узагалі не знав, проте добре орієнтувався у місцевості, а тому знав найпростіший маршрут підйому на вершину.
Сказати, що нам важко давався отой підйом, – не сказати нічого. Крім того, що сама стежечка була дуже вузенькою, нам у прямому розумінні слова довелося місцями стрибати з однієї каменюки на іншу, адже кращого і простішого варіанту просування ми не мали. Уже мовчу про численні комарі, наші вірні супутники, які не полишали наші тіла протягом усього часу сходження.
Спекотний день виснажував нас буквально на кожному кроці: доводилося робити короткотривалі перекури, щоб відновити сили. У групі час від часу почала визрівати пропозиція покинути цю затію і повертатися в місто. Мовляв, краще б випили холодного пивця…
Я змушений був втрутитися і переконати друзів подолати у собі небажання здійснити спільну мету, яка ще біля підніжжя гори здавалася нам такою близькою. Як аргумент, запропонував їм оглянутися на уже пройдений шлях. Зрештою, це спрацювало і ми не зійшли з дистанції.
Коли ми нарешті подолали останні кількадесят метрів, залишилося всього-на-всього знайти оцей легендарний колодязь. Наші пошуки гуртом ускладнював один нюанс: укупі у нас були надто мізерні шанси швидко знайти омріяний об’єкт, тому вирішили розділитися, щоб, так би мовити, охопити більшу територію. Домовилися, що якщо хтось натрапить на щось подібне, одразу гукає решту.
Але більш ніж годинні пошуки не дали якогось конкретного результату. Нашому розчаруванню не було меж. Виходить, даремно піднімалися на самісіньку вершину Чорної гори? Я уже, навіть, побоювався, що друзі дорікатимуть мені за беззмістовну затію. В одного з них, до слова, внаслідок тривалого й екстремального сходження порвалося взуття, тому на ходу доводилося перебирати різні варіанти, як доправити бідолаху вниз. Ярослав – так звали оцього нещасливця, дорогою назад постійно нагадував про те, що у порваному взутті не буде повертатися в Ужгород. Проблему таки вдалося вирішити: наш гід пообіцяв дати свої, правда б/у. Не маючи іншого варіанту, Славик миттю прийняв пропозицію...
В цілому, такий турпохід нам сподобався. Єдине, для одного із нас сходження на Чорну гору виявилося справжньою Голгофою. Він ще й досі згадує випадок зі своїм взуттям. Це була така собі ложка дьогтю у бочці меду.
Іван ТУПИЦЯ