Польські фермери перетворили українських заробітчанок на рабинь

Не витримавши знущань, українки втекли від фермерів з-під Вроцлава й надали цій історії гласності у польській пресі.

«Нас, восьмеро українок, потрапили цілком легально, з робочими візами за 300 доларів, на сільськогосподарські роботи до фермера Крістіни, що має величезний маєток під Вроцлавом. Ця 60-річна пані сама нас відібрала для праці й повезла у такий глухий закуток, звідки самим вибратися було неможливо. Поселила в лісовій хатині з нарами. Воду пити запропонувала з брудного озерця, де плавали качки. Щоб помитися, десятилітрового баку іржавої й дуже смердючої води для всіх не вистачало. Пішли лишаї, а ліків ми з собою не мали. З потрісканих рук сочилася кров, а пані кожного дня нагадувала, щоб берегли рукавиці, бо вони – дорогі. Хоча гарували ми в полі по-чорному, про гроші фермерка говорити не хотіла, мовляв, виконаєте все, що треба, тоді й заплачу», – розповідає мешканка Прикарпаття Марія, Марія Дребот. Вона, хоча має дві вищих освіти, мусить щороку їздити на заробітки, бо сама виховує сина.
За її словами, «найбільше дівчата боялися співмешканця пані Крістіни – Мірека, який наглядав за ними з молотком у руці, при цьому хвалився, що колись начебто працював у поліції, тому в нього все схоплено, отже нічого й мріяти про якісь скарги».
При згадці про цього чоловіка молода жінка заплакала. Каже, що боялася зникти безвісти в цих лісових хащах, бо, з її слів, пан, коли дівчата обмовилися про бодай малесенький шматочок м’яса – запропонував засмажити на вогні кістку, що хазяйський пес не догриз.
«Коли був напідпитку, то шепнув мені, що в цьому лісі можна спокійно когось закопати – ніхто й ніколи не знайде. Я розповіла про це жінкам. І ми дуже злякалися, вперше замислилися над втечею. Зрозуміло, шкода було заробленого, бо вдома на кожну з нас чекали проблеми. Для прикладу, Світлана Кожушок з Тернополя має сина-інваліда, якому вкрай потрібна негайна і дуже дорога операція. Щоб господар не запідозрив, що хочемо втікати, ми чемно погодилися співати йому українських пісень. Але, самі розумієте, що то були не пісні, а крик душі», – згадує Марія.
«Раз у тиждень пані Крістіна возила по декілька працівниць «бусом» у містечко – на закупи. Там, біля крамнички, й відбулася моя випадкова зустріч з українкою, що живе в Польщі, – Надією Войновською. Мені вдалося, так, аби не почула пані, шепнути цій жінці про наше нещастя. Надія пообіцяла нас врятувати. Звичайно, я могла відразу ж сховатися від мучительки, але треба було сповістити про таку можливість ще решті коліжанок та й речі забрати».
Другого дня Марія ще з двома подругами по нещастю таки втекли з ферми.
«Ми щодуху бігли лісовою дорогою. Побачивши, що нас немає, господиня мікроавтобусом кинулася наздогін. Вона ж всі стежки-доріжки там знає, як своїх п’ять пальців. Тож виїхала нам навперейми й загородила автом дорогу. Тоді ми кинулися в хащі: як вибралися на якусь польову дорогу – добре не пам’ятаю, від страху трохи не збожеволіла. Прийшла до тями вже в рейсовому автобусі».
«Надія, дай Боже здоров’я цій сміливій жінці, нас чекала. Завела в районний поліцейський комісаріат. Але там лише переглянулися при згадці про Крістіну й Мірека. Тоді ми поїхали у Вроцлав. Зустрілися не лише з поліцейськими, а й з представником Інспекції праці. Вже не пам’ятаю прізвища цього шляхетного чиновника, але той пан нам дуже допоміг, навіть розповів, що колись давно і до нього так само ставилися на заробітках в Німеччині, як тепер до українців деякі поляки».
Поки троє заробітчанок вирішували проблеми у Вроцлаві, потелефонували дівчата, що залишилися на фермі, і повідомили про те, що сидять закуті в кайданки. Як виявилося, на ферму приїхала поліція, а жодну з українок, які мали дозвіл на легальну працю в РП, хазяйка офіційно не зареєструвала у відповідному відомстві. Тоді Марія з подругами зробила заяви польським журналістам. Інтерв’ю з сімома українками-рабинями передали польські телеканали, у пресі виступив журналіст Мацей Чуйко. Таким чином про заробітчанок-рабинь з України довідалися працівники однієї з польських благодійних організацій, які й купили їм квитки до Львова, і навіть дали на дорогу пакуночки з їжею.
«Дотепер не можу спокійно згадувати про ці заробітки. Слава Богу, повернулася жива до синочка й повела його в перший клас. Але, що моя біда в порівнянні з горем двох сестер з Тлумацького району Івано-Франківської області? Поки ці жінки горбатилися у Польщі на фермершу, у них мама померла. Родичі з України телефонували до нашої господині, але вона від робітниць приховала цю розмову. Тоді люди з Тлумача вийшли на знайомого польського ксьондза, попросивши вже його повідомити про горе. Коли дівчата ридаючи запитували пані Крістіну, чому не сповістила про похорон, – фермерка буркнула, що забула», – повідала журналісту цю дику історію молода громадянка України з двома вищими освітами, екс-рабиня з польської фазенди під Вроцлавом Марія Дребот з Богородчанського району, що на Прикарпатті.
Людмила Шубіна, ЗІК