Як невістка стала закарпатці з майже ворога близькою людиною

Не минуло й місяця, як вона почала поводитися зверхньо...

Мій син Віталій останнім часом багато розповідав про Оксану. І яка вона гарна, і яка розумниця, і яка щира, і яка весела! Я бачила, як він нею зачарований і раділа разом з ним. Хоч, знаєте, трохи боліло материнське серце, чи знайдеться в його майбутньому житті трохи місця й для мене.
Я справді була рада Оксані, коли ми познайомилися, особливо її рішенню жити з нами. На кілька пенсій зробила їм весільні подарунки. Допомагала в господарстві, ходила за продуктами, прибирала, тільки б вони мали більше часу одне на одного. Але не минуло й місяця, як вона почала поводитися зверхньо. Мені було боляче, що ми так важко наживали наші нехитрі статки, а вона цього не цінує. А якось мені сказала: «Та якщо я захочу, в мене сотня таких, як Віталій, буде».

І демонстративно біля мене розмовляла по телефону то з якимсь Андрієм, другом дитинства, то з Мирославом, своїм однокурсником, то з Петром, з яким зустрічалася напередодні стосунків із моїм сином. Коли вона завагітніла, я вже не дуже й раділа. В мене навіть прокинулися погані підозри, що вона чекає дитину не від мого сина. Але страждала мовчки.
А те, що не так зварила, не так спекла, не дуже мені дошкуляє. Намагаюся їй порадити, бо, знаєте, у кулінарних справах є багато дрібниць, яких можеш навчитися з часом. Хоча вона реагує на це дуже бурхливо, ображається. Але я ніколи не роблю цього показово. Тому якщо ми обідаємо чи вечеряємо, я ніколи їй не дорікаю, коли щось не так. Навпаки, кажу, що кухонні справи вона може спокійно доручити мені. Бо в неї й так багато інших клопотів.

Але недавно, коли Оксанка до пізнього вечора стояла біля вікна, чекала на Віталія з відрядження, я зрозуміла, яка вона мені рідна. Вона була така маленька, тендітна, готова от-от розплакатися. Бо напередодні вони з чоловіком посварилися. Мені так хотілося її обійняти, але вона вдала, що нітрохи не переживає.
Боже, як важко даються родинні стосунки! Ми чомусь всі найбільше боїмося отримати менше, ніж даємо. Ніби говоримо однією мовою, а зрозуміти одне одного неможливо.
Ірина ПАВЛЮК, газета Екстра Закарпаття”