Анна Романенчук: Поклоняючись святиням, зцілюємось! (ФОТО)

Цього разу свій благословенний ювілей я провела в дорозі. Мої золоті діточки подарували мені паломництво по святинях Європи, яке організувало священство Ужгородського Хрестовоздвиженського собору.

То ж не було ресторанів, гостин, тостів, квітів і дорогих дарунків. Була група людей, яких я мало знала, а то й взагалі бачила вперше, а також святі отці – настоятель, митр.прот.Іван Тидір, о.Назарій Винницький, настоятель парафії Преображення Господнього м. Чоп о.Атілла Сабо, о. Іван Чейпешта ін. І, як мед на душу, - моя сестричка Марточка, яка глибше знає Слово Боже, її колегиня - чудовий лікар Маргарита Неймет, а також моя колега Тетяна Маковська.
Розпочали свою путь з Роза́рію, або Верви́ці, після чого святі отці відправили молебень за подорожуючих.
Я насправді дуже переживала, бо мене останнім часом боліли ноги. Та бажання відвідати великі святині виявилися сильнішими за страх і я поїхала.


В угорців треба повчитися любові до рідної землі


Першою була зупинка в Будапешті. Тут нас зустрів гід, який розповів багато цікавинок про столицю Угорщини. З того всього я зрозуміла одне: в угорців треба повчитися любові до рідної землі, держави, традицій, звичаїв і надбань, які вони бережуть, як свої очі. Музеї, фортеці, пам’ятки, набережні, проспекти, парки – у все це вкладена велика праця і розумна душа. Ти наче потрапляєш в інший світ, де цінності мають високу вартість. І в цьому- шарм Будапешта. А церква Святого Матяша, споруджена понад 700 років тому та освячена на честь Діви Марії, - просто заворожує. Серед високих колон і шпилів чудово збережена колекція риз, корона королів Угорщини, яка на сонячному промінні, аж виграє своїми блискітами.
- Це копія корони, - сказав хтось із священиків, вловивши нашу зацікавленість до прикраси.
Усамітнитися і помолитися було непросто: туристи хоч і поводилися скромно, однак через тонку акустику молитви на різних мовах немов зливалися в одну, ставали силою та створювали своєрідний код – у вірі треба єднатись, тоді світ матиме шанс на спасіння.
З такими думами завітали в іншу святиню - базилік святого Іштвана чи то, як казали наші святі отці,- Стефана. Неймовірної величчі і краси, він весь у мармурі та бронзі з витонченими статуями. Його висота - майже сто метрів. Мимоволі задираєш голову. В око впадають мозаїчні вітражі, кожна з яких має своє тематичне наповнення. А мені пригадались колись такі розписані барвисті вітражі і в моїй церкві в с.Арданові, що свідчило про її європейськість. Влітку їх глибоке сяяння робило святиню інтелігентною, вишуканою і веселковою. Та, на жаль, у бум встановлення пластикових вікон мої односельці зняли їх і підтримали віконну моду, як то робили у кожному магазині чи клубі. Коли ми з сестрою спитали сільську інтелігенцію, мовляв, що ви робите, то у відповідь почули: «А ви тут не живете, то ж і не командуйте» . І то правда, - кивнули до них та й пішли. По чужих святинях, де збережена кожна деталь, фігура, фарба.
- Тут зберігається кисть першого угорського короля, - далі розповідали пастирі. Та оскільки час збігав, вони на прохання прочан скерували автобус у Будайську фортецю. Як наголошували миряни, які побули тут уже неодноразово, фортеця пережила багато воєн, але угорці вперто її відбудовували. Сьогодні це прекрасно збережена історична пам’ятка, яка збирає щороку мільйони туристів. То ж з її мальовничих терас, як на долоні, проглядається живописна панорама цього унікального міста: пагорби, фонтани, Дунай із пароплавами та човнами, урядові квартали і, що важливо,розмірене життя людей. Поруч з дорогущими готелями і ресторанами притулені скромні кав’ярні, піцерії, де можна дуже смачно поїсти та випити запашну каву. З докторкою Неймет,яка добре розмовляє угорською, ми почувалися комфортно всюди.


У Відень кличе чудотворна Марія - Повчанська


Наступного дня вже мандрували омріяним Віднем – шикарним містом біля підніжжя Альп. Начувані з розповідей, хотілося побачити власними очима якомога більше принад, започаткованих імператрицею Марією-Терезою і її сином Йосифом ІІ. За панування яких й були споруджені всі чудові величезні палацові комплекси з унікальною архітектурою, розкішні замки, Ратуша, центральна площа, яку не сплутати із жодною іншою в сіті. Оскільки тут творили Моцарт, Бетховен, Шуберт, то місто було визнано музичною столицею Європи. Мене ж цікавили ще й будівлі, де колись бував Іван Франко. На Віденському університеті справді є його меморіальна дошка. А таких погрудь видатного українського поета у Відні, виявляється, є більше. Дуже хотілося також відвідати шикарну Віденьську оперу. Та позаяк не з тією ціллю приїхали, то ж прямували до монастиря ордену Капуцинів чи то церкви Богородиці Ангелів на Нойє-Маркт-плац, який заснований в далекому 1617 року імператрицею Анною- дружиною імператора Матвія. Минаючи устелені ковроліном вело доріжки, вулички-ланцюжки, де на кожному кроці – кав’ярні, їдальні, магазини косметики, білизни і парфумів, в яких шейхи залюбки вигулюють своїх молодих жінок, купуючи їм усе, що тим заманеться. Краєм ока вдалося розглянути палац Хофбургта ін..
І от - нарешті ми в монастирі. Монахи прийняли нас тут дуже тепло. Разом із нашими священиками відправили Божественну Літургію, яку очолив о.Іван, де серед іншого всі молилися за мир в Україні та її воїнів, що захищають територіальну цілісність на Сході нашої держави. Після чого господарі пригостили бутербродами, гарячою кавою та холодною водою. Та, ясна річ, всі думками поривались у найціннішу святиню Відня - Кафедральний Собор Святого Стефана, що розташований у самому центрі міста.
Люди добрі, це треба бачити: один великий вхід, багато кафедр, цінних реліквій,архітектурних ансамблів різних течій, прикрашені золотом каплиці, дзвони – усе таке вишукане, що аж дух перехоплює. Не можна погляд відвести від зображених мотивів страшного суду, читання апостолів і Євангелістів, демонів із сокирами, химер. І море вівтарів. Я стільки ще не бачила ніде. При вході у храм у північному нефі розміщена чудотворна Марія - Повчанська ікона Божої Матері, де наші священики відправили молебень. Після чого всі ми стали у велику чергу писати листи до Господа Бога. І я також писала, де просила добра дітьом та миру на рідній землі. Схоже, черга до мого листа ще не дійшла…
Хотілось оглянути знамениті катакомби, де лежать останки всіх австрійських імператорів особливо Рудольфа УІ у 12 ст.,який і почав будову храму, всі дзвони, яких тут 23. Та оскільки час збігав, то обмежились насолодою двоголового орла на даху святині та герба Австрії.


Омріяний Мюнхен вразив


Ніч застала нас у німецькому Мюнхені. О, моя мріє, дякую долі, що привела мене сюди. Перечонували в затишному готелі на окраїні міста на м’яких ліжках, застелених білосніжними покривалами. А ранком, поснідавши та прихопивши із собою божественно смачні маленькі круосани, вийшли подихати свіжим повітрям. Я була вражена: кожні три хвили на зупинку біля готелю приїжджав тролейбус. І неважливо, скільки в ньому було осіб: одна чи група.
У підземці така ж сама картина: транспорт їздив чітко за графіком, все працювало без збоїв, ніхто ні на кого не кричав, не обзивав, не штовхав, не плював іншому під ноги, не тріскав зернята. І все це - без вічних реформ, метушні, сплесків і стресів. Світлі, просторі у дзеркалах магазини, аптеки, невисокі ошатні будинки,чудова Ратуша, де кожен день у точний час на башні б'є годинник і відбувається лялькова вистава. Кав’ярні та ресторани із столиками на вулиці, ввічливі офіціанти,які зроблять все для того, аби ти знову хотів повернутися сюди. І також багато шейхів з молодицями, які тільки те й робили, що затоварювалися в дорогих бутіках.
Ми прямувала на вулицю Нейхаузерштрассе,6 у церкву Святого Михаїла. Надзвичайно розкішна святиня. Як казали наші святі отці, її будівництво коштувало величезних коштів і у ті часи мало не довело всю країну до банкрутства. Уявляєте! Так от, на будівлі - два входи, два основні вікна під решітками і багато фасадних ніш з унікальними скульптурними фігурами, які наче дивлять на тебе з-під неба: висота нефа – 20 метрів, а на ньому- трикутної форми корона. При вході - скульптура св.Михаїла з крилами та переможеним демоном. Велике приміщення нагадує зброшуровану книжку з трьох частин. У довгих лавицях де- не -де молилися туристи. Довкола багато скульптур, усі пафосні, позолочені з розмахом – така велич, що очі лізуть на орбіту. Під хорами церкви - королівський склеп та мощі багатьох святих. Тут є і усипальниця баварських королів та інших знаменитостей. Та, як на мене, найціннішим є частка древа Животворящого Хреста Господнього, колючка від тернового вінця Ісусика, частка мощів св.. Апостола Петра та ін., які нагадують туристам про головні цінності в житті, за які дав себе стратити Син Божий.
З такими думками ми завітала у ще в одну святиню - найвищий собор в Мюнхені, що став символом міста –святої Богородиці, яка знаходиться неподалік від головної площі міста — Марієнплац. Що тут впало в око? З правого боку під органними хорами є великий слід ноги. Коли поцікавились, що означає він, нам сказали: це слід диявола, не преведи Боже, який хотів перешкодити будівництву цього храму. Та коли побачив, що там нема жодного світлого вікна, посміявся, мовляв, у темне приміщення ніхто не прийде, притупнув ногою і полетів собі. Так слід і залишився. Ось така цікава розповідь,яка ніколи не забудеться. І що мене здивувало: серед наших вірників були такі, що спішили стати у той слід. Отже, подумалось, з різною метою люди долають тисячі кілометрів .
В українській греко-католицькій церкві, де на нас чекали монашки, наші священики відправили Службу Божу, ми написали подячні листи та поспілкувалися з сестрами -монахинями, які приготували для нас смачний обід: український бощ, вареники та узвар. Серед сестер ми зустріли і монахиню в с.Імстичева , що на Ірщавщині. Вона й розповіла, що працює тут вже не один рік, додому їздить рідко, вивчила мову та допомагає іншим сестрам виконувати священикам у їхніх душпастирських обов`язках, вести парафіяльну кухню, навчати дітей слову Божому. При вході в церкву є дошка оголошень, де приїжджі українці мають змогу знайти роботу, житло і т.д. Оскільки з нас ніхто не планував залишитися в Мюнхені, то всі подалися до автобуса.


Зальцбург нагадує українські міста


І знову -дорога. Оскільки від Мюнхена до Зальцбурга —міста великого Моцарта, що, як мовиться, рукою подати, то всі в один голос попросили завернути в місто. Коли ще буде така нагода! Нам розповіли, що Зальцбург означає «Соляна гора». Краєвид, люди добрі, нагадує наш Рахів. Такі ж красиві гори, плавні вигини, вузенькі вулички. Відмінність єдина, але дуже переконлива: Зальцбург – місто, ну, дуже дорогих машин, багатого нічного життя та високих цін. Малий кухоль пива – 5 євро, кулька морозива – 3 євро. Встигай перераховувати на гривні і вже нічого не хочеться. То ж група вирішила знайомитись із містом без шопінгу.
Єпископська резиденції на лівому березі річки Зальцах, музеї, старі особняки, бруковані провулки. В одному з них знайшли напис: тут жив Моцарт. Нині –це чудовий музей великого музиканта з виставковою залою з бронзовою статуєю композитора. Вразила площа Pferdschwemme, а точніше - її "кінські мотиви", де є статуя, як розумію, молодого Олександра Македонського та його знаменитого Буцефала. І звісно, фонтан, куди всі залюбки кидають монети. Дуже сподобався палацово-парковий ансамблю Мірабель і дивовижний сад - найкрасивіший із тих, які колись доводилось бачити. Якщо чесно, дуже хотілося потрапити саме сюди. Через його унікальну історію. А вона така. Архієпископ Вольфа Дітріха фон Райтенау влюбився в Соломію Альт. Вона народила йому 15 дітей, із яких вижило 10. У 1606 році за його ініціативи й було побудовано на честь коханої цей дивовижний палац. Та його послідовники перебудували, перейменували на палац Мірабель. В 19 столітті сильна пожежа практично спалила замок. Його відновив архітектор Петро де Нобіле і замок став таким, яким ми бачимо сьогодні.
Звісно, бути в Зальцбурзі і не побачити сувенірний ринок – то були б не закарпатці. Перейшли добротний міст і опа! – набережна як в Ужгороді між мостами. Такий же ж згин, трава, тільки мости га порядок добротніші. Тут серед кованих пташок, зайчиків, фарфорових та глиняних когутиків і птахів чимало українських вишиванок, сувенірів, ліжників, сумки, бюжетерія тощо. В одній із палаток почули: нико нич не купує, лем звідавуть. То ж скориставшись можливістю, спитали, де безплатний туалет .
- Верніться назад, там недалеко від парку є такий і в ньому жона з Тернополя прибирає.
Вернулися. Знайшли. Стали в чергу. В прибиральниці задзвонив телефон. Вона підняла слухавку:
- Синку, привіт. Як ти, бо у мене все добре, - відповіла вона. Світловолоса, короткої стрижки, доглянута, років 35. Легкий макіяж робив її ще виразнішою. У мене зжалося серце.
- Бідні наші жінки, - вихопилось. Чоловіки з групи посміхнулися :
- Якщо ви про цю жіночку, то знайте: вона заробляє більше в день, як чоловіки на тяжких будівельних роботах у Празі чи Польщі.
- Але ж я не про гроші, - тихо промовила і затихла. В таких роздумах вмостилась у крісло і автобус під покровом літньої ночі, минаючи підніжжя Альп, попрямував у напрямку унікальної святині Угорщини -Францисканський монастир у Сенткут. Тут зранку мала відбутися урочиста недільна Літургія під керівництвом якогось великого кардинала з Варшави.


У Сенткуті я зцілила ноги


У Сенткуті нас застала злива. Автобус почав стрягнути і ми пішли у святиню пішки. Дорогою панотець Іван розповів її історію. Коли Євросоюз взявся привести монастир до євро стандартів, то будівельники під самим престолом знайшли великої потужності взивчатку, загорнуту у партійну газету 40 років минулого століття. Отже, була вказівка знищити святиню з лиця землі. Та оскільки хтось із виконавців злочину був божою людиною і не виконав вказівки, то святиня уціліла. Нині тут Чудотворний образ Пресвятої Богородиці, до якої поклонитися приїжджають тисячі людей з багатьох країн світу. Вона дає людям віру у вирішення наболілих проблем, шанс на оздоровлення та наповнює життя благим змістом. Одіж шиє для неї місцева кравчиня – це витвір мистецтва надзвичайно гарної роботи. Тут хочеться бути і бути. І хоч дощ не вщухав, люди й не думали розходитись. Вистояли три години, пройшли сумирно Хресну дорогу, оглянули пещери старців та завітали у Базилік отців францисканців, де знаходиться чудодійне діюче джерело, до якого збігаються 7 струмків. Люди набирають воду, п’ють її і свідчать про зцілення, залишаючи цінні речі на знак подяки, написи і т.д. Оскільки в дорогу я пішли болячими ногами, то, довідавшись про чудодійність водиці, крадькома від усіх ухитрилася облити їх із джерела.
Поверталися з далекої дороги втомленими, але щасливими. Ще довго ділилися враженнями, дякували панотцям за чудову поїздку, за щирі служби Божі. На тому й розійшлися.
Наступного дня пішла в місто,де побачила сестру з онуками, які бігли мені назустріч. Від страху, що маленька впаде, я понеслася їй назустріч з усієї сили...
-Тебе ж ноги болять,? – збентежилася сестра. Я остовпіла.
- Боліли, – відповіла і аж тоді збагнула, що сталося. Це справді Боже диво і я свідчу про нього. Бог дав мені на мій ювілей неоціненний дарунок…
Записали Наталія Сатмарі та Соломія Залеська