"У колишньому Ужгороді у людей було бажання бути з людьми!" — Василь Зубач

Василь Зубач, журналіст. Автор багатьох яскравих публікацій. Захоплюється кікбоксинґом, дзюдо, зимовим плаванням. Володіє новогрецькою мовою.

Детальніше про нього у проекті Олександра Герешка “Ужгород і ужгородці”.
Ужгородцем став на початку 70-х. Приїхав поступати до університету. Вихований в іншому культурному середовищі та не обділений спостережливістю, він мабуть гостріше корінних відчував Ужгород тих часів. Його нариси та вірші підмічають те, на що у багатьох вже «замилилося око».
Ми сиділи у грузинському ресторанчику і Василь одночасно був таким контрастним до Ужгорода, як картина Піросмані на стіні, та таким художньо правдивим до життя, як і цей дивовижний художник.
Василь Зубач про колишній Ужгород: «Було бажання у людей бути з людьми. Було бажання виходити на вулицю. Вулиці були переповнені. Люди любили постояти, поговорити. Величезні черги за кавою. Вистояв у тій черзі, завершив, випив і пішов! Вже щось досягнуто в житті!
Було соромно взяти вино кріплене. Могли на касі сказати – чуєте, що ви за вино п’єте?
Куди виходили? В Ужгороді просто виходили в Ужгород. Фактично головний заклад був не той ресторан, чи другий. Був один загальний заклад – Ужгород. В ресторан ходили зазвичай в той, в який можна попасти. Якщо не потрапили, в гастрономі щось купили, та пішли до річки, наприклад, там посиділи. Але головне, що було, це спілкувалися дійсно з Ужгородом. Людина там людину зустрічала».

З сучасного (запис у фейсбук):

В ліфті мене зачекала тривога,
і спитала:
— Вам на який?
— На сьоме небо.
— Добре, — сказала вона,
і вийшла зі мною.

Василь Зубач