ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Слово про долі трьох жінок-закарпаток... (ФОТО)

    28 березня 2024 четвер
    78 переглядів
    Я добре знаю їх в обличчя...

    Єлизавета Пітра, Марія Мигович, Наталія Пітра (на фото), які у дівоцтві носили прізвища дещо інші, не просто однолітки, але й подруги. А якщо точніше, то вони – звичайні сільські жінки, яких багато у нашому краї та у чиєму житті відбилася доля всього покоління другої половини минулого та початку двадцять першого століть.

    Життєпис у кожної свій, а їхнє приятелювання започаткувало свого часу навчання у Дусинській середній школі, яку вони, як і автор цих рядків, закінчили майже сорок років тому. Не йметься віри, що через кілька місяців цій помітній у житті кожної людини події – рівно чотири десятиліття.

    Розповідь перша. Зліва на світлині сидить завжди усміхнена, весела та доброзичлива Єлизавета Василівна Пітра. Життєві обставини склалися так, що коли молодим дівчам поєднала свою долю з місцевим парубком Володимиром, то прізвище чоловіка не взяла, бо він мав таке ж саме, як і вона – Пітра. З цього приводу нерідко жартувала: менше матиме клопотів при розлученні. Так воно чи ні, сказати важко, але літа й насправді промайнули, немов гуси-лебеді пролетіли. У січні ця компанійська мешканка села Росоші відзначила свій 57-й рік народження. Багато людей їй телефонувало та вітало, але найцінніші поздоровлення звучали від рідних, близьких і, як не дивно це чути, – від шкільних товаришів. Із ними вона контактує давно, завжди щира та відверта, поінформована, згадує, як училися – спершу у восьмирічці рідного села, а відтак у Дусині.

    Споминають, як закінчували десятий клас, хто із ким за партою сидів, хто кому симпатизував, як після випускного балу у сільському клубі із атестатами розлетілися по білих світах. Вона зосталася у Росошах, хоча чимало однолітків подалися учитися та працювати у інші села, міста, виїхали навіть за межі краю. Приміром, Василя Миговича не бачила років з тридцять. Каже, що школа – чудова, радісна пора, вона залишиться у спогадах у найкращих барвах, адже тут знайшла багато нових знайомих, з якими їй легко було у житті. Навіть не думала, що воно буде таким різноманітним і повним цікавих ситуацій. Але багато епізодів – то вже вчорашній день, як і деякі однокласники, яких немає на цій благословенній землі. У цьому переліку – Андрій Мателега, Михайло Кеменяш, Василь Русин, Михайло Портяник...

    Скільки б та про що із цією жінкою не спілкувалися, вона неодмінно розкаже, у кого та які новини, хто як живе, чим у житті займається. Згадає, хто на кому одружений, у кого скільки дітей і онуків. Живе така ровесниця Оленка Мигович, яку після дев‘ятого класу засватав місцевий молодик. Жіноча біографія, чудова сім‘я, здоров‘я однокласниці – з приводу цих вічних тем балакаємо завжди. Звісно, найбільше мовить про себе, що донька Мар‘яна із зятем Іваном подарувала їй двох онучат – маленького Дмитрика та четвертокласника Миколку, які вчаровують її своєю поведінкою, цікавими запитаннями тощо. У сім‘ї вона була найстарша, тож коли приходять у гості молодші за віком сестра Надія, брати Іван та Василь, неодмінно їм розповідає, як свої бабусині повинності виконує. Наголошує: якнайскоріше ставайте у стрій дідусів і бабусь, згадаєте, як і ви колись малими попід столом повзали. Найкраще їхні роки дитинства пам’ятає вона, бо коли народився брат Василь, Ліза була такого віку, як тепер її онук. Але позаминулі осінь і літо до цієї родини принесли невтішні новини: за межу вічності відійшли 80-річний батько Василь, який майже сорок років працював водієм Свалявського автопідприємства, та мати Олена, їй було 76. «Дуже гарні та зичливі люди, їх шанувало все село, навіть у Сваляві, у т. ч. дусинці, плав‘яни, керечани», – ділиться міркуваннями сусідка Марія Пітра, яка живе за річкою у вчительському домі.

    Зайшла мова про сьогодення, суспільно-політичні повідомлення, як і чим живуть сельчани, у які краї-регіони їздять заробляти на хліб і до хліба, чи дружні, братські в них відносини із жителями Керецьок, Дусина, Плав‘я, Стройного? А ще моя співбесідниця зауважила: більшість вістей про район чи область черпає з газет, бо відколи себе пам‘ятає, відтоді у сім‘ї читають «Вісті Свалявщини» (колись «Ленінський шлях»). Така новина мене втішила неабияк. Відтак, торкнувшись погоди, жінка наголосила на особливостях цієї зими, яка принесла такі тріскучі морози, що річки геть позамерзали. Невеличкі ополонки прорубали – звідки при необхідності воду черпали. Звісно, для технічних потреб. Відлигу чекали з нетерпінням як люди, так і домашні тварини, лісова звірка, птаство у тому числі. Завдяки своїй однокласниці знаю, чим і як живуть Росоші – унікальне село на карті Срібної землі. Воно – одне з небагатьох на Україні, де діє компресорна станція, через яку на Захід у кращі для газопроводу періоди перекачували мільярди кубів «голубого палива». Свого часу відношення до цього підприємства мала і Є. Пітра, тож від «газовиків» на Мочарах отримала з сім‘єю квартиру. Її колишні сусіди – це прекрасні та чудові люди. Згадала екс-правоохоронця Володимира Чокнадія та його дружину Людмилу, яка у Дусинській школі викладає англійську мову. Довідався про найпопулярніші росошанські прізвища: Пітра, Мигович, Шипович, Капуста, Янек, Попович, Мателега, яких у класі 1977 року випуску було чи не найбільше.
    4189-1.jpg
    Розповідь друга. Про скромну, ввічливу та у шкільному віці аж надто сором‘язливу Марію Іллівну Мигович (у дівоцтві Фізер). Вона народилася у маленькому селі Лопушанка, де майже у кожній хаті живуть люди з цим унікальним прізвищем. На узгірку, що у крайній хижі, мешкає й дотепер. Звідсіля всі діти, починаючи з четвертого класу, ходили до школи у Дусино. Навіть свого часу колишній тричі народний депутат України, доктор наук Іван Мигович, скульптор-професор, Заслужений художник України Іван Фізер (перший мешкає у Києві, а другий у Черкасах) та інші. Щоправда, зараз до цього села має прошкувати уся малеча, школа як малокомплектна вже не діє. Добре пригадую, як вона, закосичена, із портфеликом у руках, якогось вересневого дня сіла за першу парту й одразу всім у класі «показала» свої знання з математики. Хлопці та дівчата неабияк дивувалися, як вона вміє рахувати. Згодом уміло, тямковито розв’язувала приклади та задачі з фізики, хімії, непогано освоїла французьку мову. Їздила на районні предметні олімпіади з іноземної, які зазвичай проходи у Свалявській ЗОШ № 1. Гадалося: після школи Марія неодмінно піде кудись учитися. Вона й планувала, але якось усе поламалося...

    Я також нерідко, але вже у старших класах, підходив до неї, та, ніяковіючи, просив дозволу списати розв‘язок того чи іншого завдання. Не відмовляла, бо не була гордою і не зазнавалася, а ще розуміла: "Папіш у цих дисциплінах слабак". А одного разу, аби їй не «боргувати», з нагоди 8 Березня підписав з привітанням листівку і непомітно поклав у парту. Надіявся, що вона здогадається, хто зробив такий сюрприз, але чомусь не допускала, що це вчинив учень із сусідньої парти. Сказав їй про це згодом, коли вже вчився у Львівському університеті. Зустрілися, і вона довго розпитувала, як справи, цікавилася, чому обрав журналістику, пообіцяла, що мої статті неодмінно читатиме. Але спілкувалися ми у різних соціальних статусах – я ще «ходив» у холостяках, а моя однокласниця вже була одружена та чекала дитину. До речі, її чоловіком став дусинський леґінь Іван Мигович (так співпало, що із моєї вулиці), який «угледів» її чарівну вроду одразу ж, як тільки відслужив строкову. Та найцікавіше, що старший брат Марії, і теж на ім‘я Іван, уподобав собі чарівну дусинчанку Олену Павлович, вчительку місцевої школи. Тож він і залишив біля матері сестру. Марія довго працювала на заводі у Сваляві, а тепер, як і більшість землячок, трудиться на одному з підприємств Чехії. Заробляє там на прожиття, бо воно у нас нині дороге.
    Портрет 57-річної лопушанської Марії (черговий день народження вона відзначатиме у квітні) буде дещо неповний, якщо не сказати, що її мати Ганна (у народі її кликали секретаркою, бо нібито працювала у сількомі) небавом матиме 94 роки. Чемна, прудка, акуратна старенька, яку спокійно можна назвати берегинею не тільки роду, але й усього цього невеличкого села, хвалити Бога, ще ходить коло хати, виконує легку домашню роботу, з нетерпінням чекає, коли донька повернеться з-за кордону. А бува, що запитає, мовляв, скільки ще, Марічко, їздитимеш на чехи? Хоча й сама розуміє, що завдяки доньчиним заробіткам ніхто вдома не голодує. Подеколи згадує, якими були дорадянські часи та перші повоєнні роки, коли населення так само масово виїжджало на заробітки за кордон, навіть пливло «шіфами» за океан. Між іншим, сельчанка й цієї зими подалася у неблизькі краї, залишивши удома своїх симпатичних і чарівних онучат – Василька та Златку. Якось її питаю, чи не одвикнула від сільського життя, на що відповіла: жодної хатньої роботи не забула, руки звикли до праці, бо без діла ніколи не сиділа. Треба ж було виводити в люди покійну доньку Тетяну та сина Василя, який позаторік знайшов собі "половинку" у селі Стройне, а нещодавно став навіть батьком.

    Але перед тим, як радісно сповістити, що Марія вже давно бабуся, хотілося б зробити невеличкий сумний відступ: кілька років тому вона стала удовицею – трагічно із життя пішов її чоловік. Вирішила не здаватися, не бути тінню серед людей, однак удруге біда прийшла там і тоді, коли і де її не чекали. Однієї весни ні з того ні з сього занедужала 34-річна донечка Тетяна, яка була одружена з дусинцем Василем Денисом. Скільки не ходили до лікарів, у тому числі до ужгородських світил, але так і не вдалося врятувати молоду жінку – на сільському цвинтарі з‘явився хрест, а жалоба огорнула прабабку, стиснула материнське серце, заподіяла дошкульного, непоправимого болю чоловікові та діткам.

    Та, попри все, М. Мигович не впала духом, вона зуміла достойно пережити ці життєві удари й понад усе мріє, аби онуки й надалі ходили до Дусинської школи, де вчилася вона, брат, донька, син, звідки родом покійний чоловік і батько дітей. За маму хвилюється, переживає, у недовгій телефонній бесіді зізналася: гарні літа накувала їй зозуля, однак здоров‘я та сил із кожним роком не додається. Коли лунає дзвінок із дому, слухавку бере з бентегою, мовляв, що там із мамою, як її самопочуття? Усвідомлюю: світло та водночас боляче на душі в моєї однокласниці, яку запам’ятав із того дня, коли вперше прибула до школи та сказала: я із Лопушанки, разом із вами буду учитися. Згодом "Фізерка" міцно подружилася з росошанками Є. Пітрою, Н. Шипович, маломартинківчанкою К. Їшко, а також М. Поцко, М. Богдан із Дусина. Приятелювання свідчить про їхню доброту, нелукаві натури, совісність і безмежну теплоту кожної душі, а ще – довіру одна до одної. Саме Ліза мені першою та із тривогою повідала (за що їй уклінно дякую), що в Марії вмирає донька, але що в такій ситуації міг зробити я, на той час редактор провінційного видання? Згодом, коли горе трохи вляглося та журба у селі Лопушанка ослабла, співчуття однокласниці висловив і я.

    Розповідь третя. Вона також про однокласницю Наталію Василівну Шипович (натепер за чоловіком Пітра), яка цьогорічного травня святкуватиме іменини. А там – часу небагато мине та до хати постукає файний 60-річний ювілей. Не хотілося б "зазирати" так далеко, але я чомусь упевнений, що на цьому торжестві доведеться тост промовляти та каву попивати й мені. Крім побажань, насамперед розповів би, що із наших шкільних років тямлю, у тому числі про гармонію учнів із учителями тощо. А ще: як перший раз у дев‘ятий клас Дусинської СШ зайшла чарівна та гарна дівчина. А яка мила! З нею навипередки захотіли познайомитися всі хлопці: Іван Ганькулич, Петро Янович, Анатолій Ковач, Семен Левко, Михайло Мигович, Андрій Цибар, Євген Белла та інші. І зараз уявно бачу, де та із ким вона сиділа, як відповідала з історії та хімії, як писала диктант із української мови (ці предмети нас учили свалявчанин Михайло Острокост, ветеран Другої світової війни, класний керівник-дусинчанка Надія Годя, галичанка Леся Сайлер).

    Енергійна та говірка Наталя знала чимало різних смішних історій, з життя молоді в тому числі, адже вона походить із багатодітної сім‘ї, де були від неї також старші брати та сестри й, відповідно, існували свої правила гри. Тож не раз під час перерви ми всідалися на парти чи довкола кальги, лузали насіння та залюбки слухали такі оповіді-пригоди. Одного дня до класу мовби знічев‘я зайшов директор десятирічки Василь Мигович, якому нині 74 роки. Не кричав, не ячав, бо ми, мовляв, уже дорослі, але так усіх за поведінку критикував, що червоніти довелося довго. Таку зустріч із директором, якого підтримав географ Іван Сойма, я добре запам’ятав. Що іще згадати про вічну щебетуху та веселунку з 10-Б класу? Не відкрию секрету, коли скажу, що до неї, як і до решти згаданих дівчат, уже тоді залицялися сільські хлопці старшого віку. Модно було хвалитися, що кожна має жениха! І дивного у цьому нічого нема: юнки у 17 літ – це справжні та повноцінні відданиці (Марія Русин і взагалі до дев‘ятого не пішла, бо закохалася в шкільного шофера Юрка та поєднала з ним свою долю, створивши подружню пару, яка згодом розпалася), тож вони мали повне право ігнорувати безвусих хлопчаків-перевесників.

    Наталка, яку автор цих рядків обожнював за її палахку, веселу та яскраву натуру, після школи закохалася у росошанського Йосипа Пітру та пішла з ним під вінець. А вже у 1979 р. народила першу донечку, затим на світ з‘явилася й друга. Вікторія з Наталією давно стали мамами й подарували старшим відповідно по 2 і 3 дітей. Є серед них іще зовсім маленькі, але є вже й дорослі, навіть студентки вишів Мукачева та Ужгорода. Їхня бабуся пишається, що має стільки онуків, інколи піджартовує, мовляв, на старості буде кому піднести їй із дідусем горнятко води. А минулорічна зустріч у Сваляві, під час якої було зроблено ці світлини, й взагалі воскресила такі хвилюючі миті, як вручення шкільних атестатів, відзначенння 30-річчя з часу завершеня навчання, коли у новій середній школі Дусина зібралися вже солідні люди, до яких на побачення навідалися ще живі на той час педагоги: Ілля Васильович Жига, Юрій Іванович Суп, Марія Михайлівна Пітра, Павло Дмитрович Фотул, Марія Михайлівна Безик, Олена Дмитрівна Гонак, а також завітав на офіційну зустріч тодішній голова сільради Степан Андрійович Білас. Відтак усередині жіночої трійці з ініціативи Наталії народилася ідея "не проспати" сорокаріччя з часу отримання документу про у середню освіту у школі Дусина з рук її керманича, чудової та зичливої людини, вже згадуваного В. І. Миговича.

    +++

    Однозначно, така здибанка шкільного товариства неодмінно потрібна, бо ніхто не знає, скільки осіб доживе до 50-річного ювілею. Щоправда, хотілося б, аби цю гарну дату згодом святкували усі, у тому числі мої славні героїні – Ліза Василівна Пітра, Марія Іллівна Мигович та Наталія Василівна Шипович. Вони хоча із сусідніх сіл, але ровесниці, подруги, усі мають статус бабусь, їх єднає те, що не загубилися у лабіринтах нашого непростого, плинного, суперчеливого, малопередбачуваного життя, яке на кожному кроці ставить вимоги та заставляє пристосуватися. У його вирі й живуть-крокують три жінки зі своїми різними долями.

    Михайло ПАПІШ

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору