"Столичні" пригоди закарпатської бабці!

Приїхала баба Анця з Києва, де була на консультацію до лікаря. Ходить селом і чогось їй не вистає.

Сумно їй серед лісу після великого міста, де й транспорту багато, і вулиці широкі, і магазини великі.

— Їду я си у варош мало. Хоть розвіюся, — думає собі вона. – А дома што… ґаздуство, хаща та дідо лінивий, што цілими днями нич не робит, лиш лежит на дивані та газети читат. А там хоть люди много… є з ким поговорити… а ще там качачоє кафе має бути, як у столиці…

Одягнулася гарно баба і попрямувала до міста. Вилізла із маршрутки, роздивляється довкола… Хоч гарно, а все ж не Київ. Не ті масштаби всього. Почала омріяну кав’ярню шукати, але забула як називається.

— Паночку, – причепилася вона до першого ж перехожого. — Пудкажіт ми де туй кафе… такоє… не помню як ся називат… назва в нього як у качки у мультфільмі…

— Так ви згадайте раз. Кафе багато. Звідки мені знати, яке саме шукаєте. А може то й ресторан.

— Може й ресторан. У Києві великий. А в нас мало май малий має бути. Туй усьо май малоє. Чекайте. Там у назві ім’я качура, американського президента… Дональд! Дональд! А ще косиця якась… Роза… Нєт. Лілія? Нєт. Мак! Пропав би. Як ми улетів із голови. Мак Дональд ся називат! Вот!

— Так вам McDonalds потрібен… Немає такого нас, на жаль…

— Йой, як шкода. Хотілам круглий бутерброд ізісти, погрітися мало. Но не біда. Іду ся на трамваї провезти, там ся й погрію. А де туй остановка?

— Жіночко! Ви з місяця впали? Чи переохолодилися? Розумію, зима в нас морозна… але коли ви бачили, аби в нашому місті трамваї їздили?

— Што й трамваю тоже ниє? Но та йсе вже вобще! Чулам про метро… робили го… копали, айбо оно вело до словаку. Тими лабіринтами ціґаретлики та палинку лише возили. А людям із того што? Нич! У всьому Закарпатті метро ниє! – почала нервувати баба Анця. — А тролейбуси… Всяди є, лиш не в нас. Думалам, хоть трамваї їздять. Айбо дійсно, і рельсу ниє, і того жізіза звирьху, што дровтя до нього цепляти треба. А хоть оставновки є?

— Є! – усміхнувся чоловік. — Для маршруток. Але що вам із них, якщо трамваїв нема.

— Треба їм назви придумати.

— У них є назви.

— Станція Політехнічна є?

— Немає…

— А Старовокзальна?

— Теж немає…

— А Кільцева дорога.

— Є!

— Станція така?

— Ні. Взагалі кільцева дорога є.

— А я про станцію звідаю. Нич туй ниє, одним словом. – стара невдоволено махнула рукою і пішла блукати вулицями.

Хотіла вона присісти на лавицю, але все місто виявилося настільки засніженим, що баба передумала… Зайшла в кафе, замовила каву і поринула у солодкі роздуми…

— Треба би дійсно пустити трамвай варошом. Там, коло моста я би зробила станцію Річкову. Ще коло центрального базара обов’язково пустилабим лінію, оби мож крумплі, капусту, парадички, огурки, цибулю, коли хочу їх продавати, прямо до прилавку пудвозити… Я би ї так і назвала Базарна. Ясно што коло замка була би Замкова. Ще коло автовокзала я би пристроїла станцію Вокзальну, оби до автобусу люди пудвозила… Хоть рядом і жілізнодорожний вокзал. Мож би її ще назвати Транспортна. Но і Інтернет бим провела у тот трамвай, оби молодьож ся любила возити. І ще… оби там порядок був, оби челядь не смітила, а робочі харили хоть раз на тиждень мер города би мав на роботу на тому трамвайови їхати. Правда, ун пішком би не йшов до того жілізного коня, так што треба би лінію прокладовати уд його хижі до міської ради. Айбо ото не біда. У нас ся на дороги не тулько гроши ліпит… Што там одна лінія. Завто кулько би у всіх радості було! Школьнику, студенту і пенсіонеру возилабим задарь. Їхали би до нас туристи на нашому трамваї повозитися. А ще покрасилабимго не так, як у Києві, а усіма цвітами радуги. Оби пасажирам весело на душі було, – аж заплескала в долоні стара.

Відвідувачі в кафе глянули на бабу з непорозумінням.

— Што ся п’ялите. Я про благоє діло для всіх вас думаю! Трамвай треба запустити! – почала заводити розмову стара.

Але за сусіднім столиком тільки хихикали. Баба зрозуміла, що її слухати ніхто не буде і знов задумалася.

— А там у Києві, коли ми дохтор уписав рецепт і я ся поскаржила єднуй, што йсі медики пишут, як куриця лабов, а она ня заспокойила, што по свойому рецептови на трамвайови гуд ся задарь визила, а кондуктори думали што ото проїздний білет. Та може би ся й я хоть пару місяцю попользовала тим рецептом… Аж нєт, то наші би ми другий уписали. Ще, помню, як ми дві остановки один амбал на нозі стояв у трамвайови, а ще ся скаржив, што тяжко му. А мені што легко було… Йой… замечталамся. Шкода, што неє у нас такого транспорта як у столиці… Пора ся думу вертати. Дідо вже може й голодний, а худоба тоже, — важко зітхнула баба Анця, розраховуючись за напій і збираючись у дорогу. — Ко знає, кулько году пруйде, докіть у нашому вароші будут трамваї їздити. Но я вірю што ото буде!