Гарна дата семиразового районного депутата з Закарпаття (ФОТО)

Здається, це – рекорд! Схоже, більше ані в районі, ані в місті народним обранцем ніхто й не був. Та, попри все, найгарніший, найяскравіший спогад дитинства не забувається – сусідська хата із солом‘яною стріхою супроводжує Емеріка Емеріковича Пешпекі відтоді й дотепер, коли на житейському календарі черговий і, можливо, найважливіший ювілей – славна сімдесятка.

Ця картина у найпекучіші, найскладніші миті осявала його ходу – поступ знаного економіста, відомого керівника, депутата районної ради сімох (!) скликань, людини порядної, знаної, старанної.

…Герой моєї замальовки на мить задумався і мовив: «Не встиг озирнутися, як на життєвому порозі – ювілей. Ніби ще вчора шістдесят святкував. А про п‘ятдесят навіть мовчу – зовсім молодий ще був». І насправді, у «віконечко» душі цього комунікабельного та завжди привітного чоловіка «постукало» славне сімдесятиріччя. Народився у він у Квасові першого повоєнного року, у сорок шостому. Каже: були то надто важкі часи. Не тільки в їх родині, але й по всьому селу, зрештою, кепсько жилося людям прикордонного Закарпаття, яке щойно почало оговтуватися од війни. Через рік, у сорок сьомому, настав голод – він його не затямив, бо зовсім малим був. Але вже потім із різних джерел, розповідей старших, із книг, спогадів очевидців дізнався, що скрута оповила кожну родину. Їхню, сусідську та решти сельчан – у тому числі. Та якось пережили ті складні та непрості роки, і вже з висоти сьогодення прискіпливо аналізує вчорашнє й взагалі прожите-пережите.

– Долю не перехитриш і від неї не втечеш, – каже Емерік Емерікович... Відтак додає: що має бути, того не минути...

Звісно, рідне Квасово зараз уже не те, що було після Другої світової війни, по іншому виглядають чи не всі села Берегівщини, у чому немала заслуга і його старань. Не подивуйтеся, що у цьому і його частка сумлінності – перебільшення тут ніякого. Соціально-економічна міць кувалася на його очах, до багатьох процесів він свої старання та знання докладав. Бо, закінчивши фінансовий технікум у Львові та згодом економічний факультету УжДУ, Е. Е. Пешпекі десятиліттями працював на різних посадах у районному «білому домі». І всюди доладність і дбайливість демонстрував. Крім того, що кожну п‘ядь берегівської землі знає краще, аніж пальці власної руки, він причетний до трудового ритму та розвитку всього регіону. Бо спершу хоча й працював у Держстрасі (прообраз майбутньої «Оранти»), до того ж починав тут з рядової інспекторської посади, відтак старання, кмітливість, організованість «повели» його по службі угору. І мало хто знає, що аж із 12 керівниками району мозолив – усіх, безперечно, не перераховуватимемо, але прізвища знакових назвемо: Федір Ілку, Іван Іванчо, Михайло Товт, Іштван Гайдош, Андрій Бігарі та інші. І хоча ці люди – вихідці різних епох, але у ставленні до роботи в них вимогливості не відібрати.

– Де б не працював, завжди старався зробити якнайкраще, тобто для людей, – згадує Е. Е. Пешпекі. – Бо таке в мене виховання – раз доручили справу, неодмінно виконай її на совість.

Ще кілька думок про Берегівщину того періоду.. Сходину за сходиною ступав на цій царині й начальником такої на той час серйозної структури пан Емерік став, яка офіційно йменувалася інспекцією Держстраху. Саме ця робота стала трампліном для подальшої роботи во ім‘я та на користь берегівчан. Розумів: трудитися у цій установі, де штатних і позаштатних працівників (т. зв. агентів) тоді було коло вісімдесят, не тільки почесно, але й відповідально. Страхування в ті часи було не стільки добровільним, як обов‘язковим, а коли точніше, вважалося це державницькою справою, навіть пріоритетною. Берегівські страхові агенти завжди були одними з кращих у всій країні, тож нерідко сюди приїздили по досвід з різних її куточків. Збагачувалися набутками берегівчан, нестандартністю, винахідливістю їхньої роботи, поширюючи відтак робочі «активи» по всіх українських широтах. Благородні зусилля не йшли намарно – нинішньому ювіляру у далеких 70-х пропонують державну службу в Ужгороді, де цілих два роки працював фінансовим ревізором цієї структури. Але роз‘їзди по області, ревізії, акти, перевірки, писанина та опісля гостини за щедро накритими столами дещо втомили і він знову повертається в Берегово.

– Так склалися обставини, що рідний район потребував моїх знань більше, аніж область, – наголошує пан Пешпекі. – З‘явилися інші нюанси, які змусили внести корективи у життя-буття.

І дивного в цьому нічого не було. Адже тут сім‘я: дружина – агроном-садівник Розалія у В. Берегах і два сини Іван й Аттіла, які на той час якраз потребували татової опіки. Саме в ці роки очолював районну планову комісію на правах заступника голови райвиконкому. Не без іронії згадує, як прийшов згодом есесерівський дефіцит промислових і продовольчих товарів і чиновники ділили районні фонди: мило, цукор, крупи, пиво, уже не кажучи про шифер, цеглу, цемент та інші запаси. Хоча у кращі часи цього не спостерігалося, але на життєвих перехрестях ювіляра були й такі миттєвості. Коли протягом багатьох років поспіль на своїх плечах "тримав" економіку району – не було дня, тижня, місяця, аби десь щось не добудовувалося чи не здавалося в експлуатацію. Та ще й зі святковим настроєм і навіть пишнотою. Такі були часи, тож усюди потрібні були його руки та голова – часу, енергії, завзяття віддавав справі розвитку району стільки, що й сам зараз дивується, як устигав.

– Я ніколи не сидів склавши руки, завжди перебував у русі, – міркує з цього приводу мій співбесідник.

Поринувши у спогади минувшини, ювіляр розповів про свою армійську службу, яка пройшла у військово-навчальному підрозділі Бердичева, що на Житомирщині. Тут, із легкої руки комдива, що уже був генералом, жартома прозвали його писарем. Причин-підстав цьому було кілька: логічне мислення, аналітичний розум, математична послідовність та, звісно, вчительський почерк. У війську в ті часи неабияк шанували каліграфію. Майори, полковники та генерали особливо не бажали сидіти за столом і писати, а всю подібну роботу доручали солдатам, особливо тим, хто красиво, акуратно, розбірливо вимальовував букви. Чіткість у «писарській» справі дала плюси згодом, після демобілізації. Бувало, що писав цілі томи, особливо тоді, коли формували річні економічні плани та фінансовий бюджет. А це – мінімум 150-160 друкованих сторінок. Без цього тоді обійтися було неможливо – документи утворювали стратегію розвитку, усього життя громадян. Не кажучи про інші резюме та ремарки, що адресувалися вищим партійним і виконкомівським інстанціям. Принагідно згадав про своїх батьків, деяких родичів, які, маючи гарні літа, живуть на білому світі (сестра матері квасівчанка Йолана Петрівна Симочко має красних 86 літ), двох молодших братів – покійного красеня-Івана та 63-річного Йосипа. Наймолодший живе у Квасові, він довгий час працював на радіозаводі, а ось середульший уже давно на тому світі. Але ця утрата брата також має свою історію.

– Смерть молодшого брата – неабияка утрата для всієї родини, – з сумом згадує ювіляр.

Про нього розповідає з особливим трепетом, адже життя квасівчанина обірвалося якось зненацька й трагічно. Доки житиме, до тих пір буде пам‘ятати, як його, молоденького солдата, ховали на сільському цвинтарі. Зійшлося все село – сумували та сльози витирали як дорослі, так і молоді. Стосовно «НП», то сталося воно не будь-де, а у одній з військових частин сусідньої Угорщини – десь між містами Сольнок і Мішкольц. Воїни Збройних сил тодішнього Союзу РСР повантажили свої пожитки та готувалися для передислокації у інше місце. Як їхали, то на одній зі станцій оголосили перекур і всі солдати повискакували на перон. Якоїсь миті поїзд рушив і бійці на ходу блискавично застрибували у вагон. Рядовий Іван Пешпекі за поручні вчепився останній, але не втримався й упав під колеса поїзда, що вже немалу швидкість набрав. Тіло солдата було пошматовано, але ніхто не поніс покарання, навіть не вибачився, вже не кажучи про якусь компенсацію на державному рівні. Якось у Квасово передали 500 карбованців – ці гроші збирали всією частиною, аби хоч якось покрити батьківський біль. Та, попри все, така рана, коли хочете, то сімейна не загоїться. А більше грошима хіба відшкодуєш?

– Що було, то вже проминуло, мертвого не воскресити, – веде розмову далі іменинник.

Звісно, про роботу ювіляра говорили ми найбільше. Були часи, коли Е. Е. Пешпекі займав посаду очільника районного фінансового відділу, де фактично акумулювалися та ділилися усі гроші Берегівщини. Тут "писався" увесь бюджет, тут про дохідну його частину, видатки знали якщо не все, то майже все. Тож і призначали сюди тільки прогресивних, ділових і досвідчених управлінців, а ті, що тупцювали на місці – не годилися. Тож співбесідник, який доти не шкодував ані сил, ані енергії, а ще чудово знався на фінансах, тобто їх множенні та діленні, цілком влаштовував перших осіб району. Тож у його послужному списку – посади заступника голови райвиконкому, районної ради та очільника РДА. На всіх трьох ділянках діяв швидко, розсудливо, грамотно, розумно. Та якось аж непомітно «прилетів» 2000-й рік, і він перейшов на іншу роботу – очолив районне статистичне управління, змінивши Івана Няка (перед ним тут урядували Павло Пушкаш, Леонід Мазуренко, а на зміну прийшов Жолт Собослої). Однак коли у РДА з‘явився «перспективний» і «молодий» голова райдержадміністрації, котрий в основному переймався власними, а не суспільними інтересами, не витерпів і пішов із роботи.

– Найбільше у житті не терпів самодурів, людей обмежених і зашорених, – зізнається пан Пешпекі.

У день нашого інтерв‘ю ми із ювілярем залюбки кавували та роки із квасівського дитинства, школу, армію та вже літа дорослості згадували. "Пройшлися" етапами того періоду, як він став на ноги та урядував. Звісно, не на перших ролях, але керував, бо навіть у «замах» треба так доладно працювати, аби дров не наламати. Учив, підказував і наставляв тодішній його наставник Михайло Мальованик, який згодом був першою особо Закарпаття – працював головою облвиконкому та був депутатом Верховної Ради України. Хоча подекуди їхня життєва хода була паралельною, бо як у області, так і в районі вони обидва займали посади однотипні, однак завжди його щире слово поважав. Не приховує і того, що обласний керманич пропонував йому «стілець» керівника району. Але так склалося, що, не зважаючи на приятельскі стосунки, з певних причин не взявся за цю відповідальну ділянку роботи. Розповідав про це друзям, інколи навіть чекав від них поради. Не раз про це казав синам, однак ані Іван, ані Аттіла не мріяли про ніякі досягнення – один аграрник, а другий закінчив медичне училище. А два роки тому, коли на східному фронті була найбільше напруга, він піщов захищати рідну Україну. Удома залишилося четверо дітей, онучка Барбара найдоросліша – має 18 років.

– А взагалі я дідусь багатий, – з радістю розповідає вихідець із Квасова. – Сини з невістками подарували мені 6 онуків.

У цій замальовці хотілося б не так побіжно та епізодично розказати про цього цікавого, чесного та пунктуального чоловіка, який сорок два роки працював у районних державних структурах. Не отримав жодної догани, хоча, як уже наголошувалося, трудився із тринадцятьма керівниками. Однак важко розлогіше охопити життєпис – стільки цікавих штрихів, що інколи аж дивуєшся, яка доля щедро може наділити одну окремо взяту людину. При останній зустрічі з Емеріком Емеріковичем я не лишень слухав його розповіді, слідкував за відповідями на запитаннями, але й шукав нові нюанси, які надали б йому ще більшої виразності, ще ліпше, чіткіше сформували б його потртрет як фінансиста, економіста, плановика, керівника, статиста. Повсюдно він людина-фахівець з великої Букви! Хоча, зрештою, його трудовий опис зроблено, а в моральному вимірі хотілося б побажати цьому чоловікові здоров‘я, щастя добра та благодаті.

Сто грам за вас, за вашу щедроту та повний вияв благородства! Нехай ваші роки й надалі будуть такими ж, якими були дотепер. Бо вони – це життєва проза вашого буття!

Михайло ПАПІШ