Вишиванка та біціглі директора Берегівської гімназії (ФОТО)

Чим колегам, учням, батьківській громаді Першого вересня запам‘ятався Володимир Кенийз.

Хоча День знань уже позаду, але згадуватиметься довго. Особливо берегівським гімназистам на чолі з директором Володимиром Кенийзом. Багато фантазії, творчої думки проявили вони, аби перший дзвоник закалатав урочисто та дзвінко. Навчальний рік, як відомо, почався під столітніми платанами, які, на жаль вирубують і стає їх усе менше та менше. Саме під кронами цих дерев свого часу починали навчання старі гімназисти: покійні Дюла Керені, Василь Шепа, Гаврило Вереш, Михайло Кенийз, ще живий, слава Богу, Юрій Чанаді, багаторічний редактор райгазети «Червоний прапор» (нині «Вісник Берегівщини») та інші. І хоча йому пішов 86-й рік, але він бадьорий та жвавий, повсякчас готовий на підйом, ладен згадати ті старо-молодії гімназійні літа. А відроджена свого часу енергією, завзяттям і снагою великодушних освітян Михайла Кенийза, Миколи Гриця (обидва вже попрощалися з нами навіки), а також нинішнього ветерана педагогічної ниви Ксенії Маргітич гімназія живе, діє та працює. Очолює її життєлюб, істинний педагог і патріот Володимир Кенийз-молодший. Коли пані Ксенія пішла на заслужений відпочинок, постало питання про директора цього навчального закладу. Пригадується, хтось сказав: двох думок бути не може – тільки він, бо доти працював «у замах» і знає, що і як робити й творити з учнівсько-викладацьким колективом.

Так склалося, що життя заставляє нас нерідко ставати оригінальними. Стосується сказане й пана Кенийза. На перший дзвоник він прийшов не у класичному, як завше, костюмі, а у гарній сорочці-вишиванці. Але цей жест-поступок аніскільки не подивував колег, батьків і учнів, адже директор гімназійного закладу завжди був демократичний як у поглядах, так і в поведінці. Його уроки історії – це жива розповідь, це сукупність знань із різних сфер життя, практичні поєднання фактів сучасності та минувшини, що в кінцевому підсумку дає учням неабиякі результати. Майже всі, хто слухає його лекції, стають по закінченні навчального закладу у студентський стрій академій, інститутів, університетів, коледжів із першого разу. Однак вихід на першо-вересневу авансцену у вишиванці – ще не все з його директорського вчинку цього святкового дня. Крім того, що це є пропагандою національної культури та всенародного надбання кожного українця, відбулася також агітація за здоровий спосіб життя. Щоправда, дещо в інший спосіб, адже пан Володимир один із перших у День знань до навчального закладу приїхав на зручному …велосипеді. Задовго до восьмої ранку вже стояв на сходах цього історичного корпусу, прикріпивши ровер до міцної огорожі. Молодець, що подбав, адже бажаючі покататися на директорських «двох колесах» знайшлися б, мабуть, швидко.

Без перебільшення, своїм поступком із вишиванкою та велосипедом директор фурор гімназії, як і собі слави, не приніс. Бо усім відомо, що на роботу чи у справах їздить вітчизняною «Таврією» світло-зеленого кольору. Тож поява на біциґлях – це не їхня реклама чи така собі доросла гра, це звичайна популяризація здорового способу життя. Приблизно такими ось міркуваннями поділився директор із автором цієї статті. А ще розповідав: виїжджаючи цього літа з дому у місто, також частенько крутив педалі велосипеда. Потім зробив екскурс у минуле цього класичного гімназійного закладу, де вагомий слід залишив його авторитетний батько Михайло Кенийз, якому кілька тижнів тому мало б виповнитися 90 літ. Щоправда, помер якось неждано, бо ніхто навіть не чекав такого трагічного кінця його земного життя. Потрапив якось у обласну лікарню, а там одного дня обірвався тромб – і зірка згасла вмить. Це була вельми авторитетна та мудра людина, шляхетна й благородна, добра та із відкритою душею, яка ніколи не йшла на зговір з власною совістю. Багато можна писати про цю особистість, але одну чи дві риси його характеру не обійти – він зажди був привітний і щедрий на добрі поради.

А ще Михайло Андрійович ніколи не діяв потайно, а тільки вільнодумно. Не терпів підлабузників, навіть серед учнів. Добре знаючи історію, новатор педагогіки, поборник суверенної держави нерідко вголос розмірковував, що гімназія не повинна бути безіменною. Тим паче, що з‘явилася в угорськомовному місті у важливий для країни час – через два роки після проголошення її незалежності. У її стінах освіту здобували та знання заробляли надто солідні постаті минулої епохи-пори. Цій темі навіть присвятив маленьку брошуру, яку, і це шкода, видали мізерним накладом. Тож нині її не знайти удень із вогнем. Отже, ще тоді в нього жевріла думка, що гімназія у духовному плані значно вище піднялася б на освітній мапі краю, якби носила ім‘я відомого її сина Федора Потушняка. Не зайве буде нагадати, що М. Кенийз, а також поет-перекладач І. Петровцій, свого часу багато зробили, аби на фасаді гімназії з‘явився настінний знак-барельєф відомому краєзнавцю-історику, вченому-філологу, вихідцю з Іршавщини, письменнику Потушняку. Урочистості з цієї нагоди наприкінці 80-х були велелюдні. Однак питання стосовно присвоєння гімназії імені цього земляка на суд громади публічно не виносили. Тож нині резонно оживає теза, а чому б безіменній гімназії не присвоїти його величне ім‘я? Тим паче, що колишній її славетний учень – постать на закарпатських теренах якщо не велетенська глиба, то все ж знана. Залишивши по собі важливу творчу спадщину, він серед народу відомий як великий ерудит, людина енциклопедичних знань, співець отчого краю у своїх безсмертних творах тощо.

У місті колись перша школа була з іменем Щорса, однак якось непомітно ця назва зникла. Якщо б не пропала тоді, то зараз її точно б декомунізували. Але є низка шкіл, які носять імена відомих угорців. Одинадцятирічка № 4 (директор Юліанна Мицик) названа на честь Лайоша Кошута, а ЗОШ № 3 (тут урядує Магдалина Баков) гордо йменується ім. Ілони Зріні. Є ще дев‘ятирічка номер шість ім. Гізели Дравої, учительки, яка про освітянські проблеми в національних школах написала листа самому Сталіну. Добре, що в українській державі угорці пам‘ятають своїх знаменитостей і сподвижників свободи й демократії. А ми, українці, як не прикро це констатувати, мусимо самі собі нагадувати: пора продовжувати те, що мертві розпочали творити ще десятиліття тому. Громаді це під силу, а влада, слід сподіватися, таку ідею зустріне з розпростертими руками. Однак знову постане питання: а кому за це братися? Вважайте, що ЗМІ цією публікацією уже кинули клич серед громадськості. Отже, нехай гімназія носить ім‘я Потушняка!

Михайло СИНЬООКИЙ