Ринок незвичних контрастів в Ужгороді

Ужгород – надзвичайно колоритне й неординарне місто, яке поєднує в собі культуру та звичаї багатьох поколінь і народів. Тут не викликають подив різні стихійні ринки, а швидше навпаки: місцеві жителі не уявляють без них свого життя.

Ось, для прикладу, «Свинячий базар», що на Радванці. Скільки разів влада намагалась окультурити його, навіть назву нову дала – "Нива", пише КО. Та спитай будь-якого ужгородця, де це «Нива», – не знають, а ось «Свинячий базар» відомий кожному.
За словами старожилів цього району, ринок утворився десь у 70-х роках. Поблизу залізничного полотна жителі сіл Ужгородщини торгували сільськогосподарською продукцією. Пізніше мешканці сусідніх областей стали привозити на стихійний ринок свійських тварин. Найперше свиней, кіз, коней і птицю. Разом із тим місцеві жителі почали збувати тут і деякі вживані речі. Тож багатьом такий базар був до смаку, а особливо в період тотального дефіциту. Ось так і народився ринок. Тепер це здається дуже дивним, коли гори одягу: і нового, і вживаного – можна придбати за помірну плату.
На цьому базарі знайдеш усе… Продавців, як і покупців, тут не бракує. Якщо намотати декілька кіл, уважно придивляючись до товару, можна натрапити на цікаві раритетні речі.
Пан Тарас, що з Мукачева, продає порцелянові статуетки різних років. На наше запитання, скільки вторговує за день, відповідає, що цілком пристойну суму, адже покупців у нього вдосталь. Чоловік наголошує: торгівля статуетками – це для нього перш за все цікаве хобі. Серед колекціонерів має вже купу друзів, тож недільна торгівля – чудовий привід побачитися та поспілкуватися.
Пан Мілан уже не один рік займається продажем антикварних та колекційних виробів. Чоловік розповідає, що він пенсіонер, а таке заняття дає йому можливість спілкуватися з багатьма цікавими людьми, та й заробити якусь копійчину.
Молода мама пані Діана торгує здебільшого дитячими речами. Каже: «Діти швидко виростають, а зберігати речі ніде. Тож чому не продати їх? Так і сімейний бюджет можна поповнити, і від зайвого мотлоху позбутися».
Пенсіонерка пані Валентина ділиться: аби зайняти вигідне місце на ринку, доводиться вставати о 4-й годині ранку. Добирається сюди жінка з мікрорайону Шахта. Каже, що за місце треба платити від 2 до 5 грн. Торгує здебільшого плівковими радянськими фотоапаратами та запчастинами до них. Усе це залишилося їй від покійного чоловіка.
Враження від «Свинячого ринку» залишаються двоякі. Бо кожен ринок – це перш за все люди. А вони тут різні: і за національністю, і за фахом, і за освітою. Але всіх їх об’єднує одне – якось вижити в такій ситуації й при цьому залишитися людьми.
Наші краяни звиклі до різних негараздів і здебільшого розраховують тільки на себе. Бо ринок обладнаний хоч як. Адміністрація ніяких умов для торгівлі, що відповідали б санітарно-гігієнічним нормам, для продавців не створює. Несолодко людям, коли на вулиці дощ, спека, холод. Але атмосфера тут якась дивна, побачене й почуте пам’ятатимеш довго.