Як народжувалася та як жила газета «Берегово»!

Міському двомовному часопису, перше число якого побачило світ 20 травня 2000 року, виповнилося 15 років.

Роки летять, немов коники гривасті. А якщо по-сучасному, то проносяться, як той «голубий експрес». Ніби ще учора ми тішилися першими номерами міськрайонної газети «Берегово», а з того часу вже минуло 15 років – на редакторському столі ледь не з десяток підшивок тижневика, в тому числі й сьогоднішній 762-й випуск. Двомовне «Берегово» ("Берегсас") свого часу дебютувало за підписом головного редактора Карла Товта, фахового журналіста, випускника однойменного факультету ще тоді ЛДУ ім. І. Франка 1986 року. Перед тим пан Карло (уродженець села Оросієво) вже пройшов обкатку в районній газеті «Червоний прапор», де спочатку працював кореспондентом відділу сільського господарства, а потім його призначили редактором.

Не буду переповідати, як і в чиїй голові народилася ідея зареєструвати в обласному управлінні преси та інформації (начальник Іван Мільчевич) міськрайонне видання, але ініціативу залюбки підтримав тодішній мер Йосип Жупан. Він, як колись Л. Кравчук, мовив: пишіть що хочете, скільки бажаєте, головне – правду. У творчо-редакційні справи ані він, ані "зами" чи депутати не втручалися. Свобода думки, образно ткажучи, "дихала" з кожної сторінки. Кажуть, що до цієї ідеї зі створення владного носія новин позитивно віднеслися тодішні голови ОДА й облради Віктор Балога та Іван Іванчо. Слід відзначити, що за цю доволі клопітну справу (бо, крім реєстрації, були й інші обов‘язкові у таких випадках формальності) взявся вище згадуваний К. Товт. Але назву газети з написом у логотипі "Для берегівчан і про берегівчан" за «чашкою кави» придумав автор цієї публікації. Хоча були й інші робочі варіанти, як, наприклад, «Наше місто», «Берегівський тиждень», «Міські новини», "Міський тиждень", «Вісті Берегова», «Тижневик», «Сім берегівських днів», «Просто тиждень» тощо. Але після появи першого числа «Берегова» меру чи то новинка не сподобалася, чи з головним редактором побив горшки, однак після безкомпромісної розмови «віч-на-віч» принциповий К. Товт написав заяву на звільнення й із гордо піднятою головою пішов із газети. Нині він на вільних хлібах, має свою «Сіварвань», але при нагоді повсякчас цікавиться, як і чим живе тижневик, про що пишемо тощо.

Отже, зробивши двадцятип‘ятиденну вимушену «технічну й творчу» перерву, ліпити газету, співзасновником якої, крім міськради, була ще й райдержадміністрація (голова Тібор Гітман), довірили мені. Звісно, за справу я взявся з неабияким бажанням, енергійно, завзято, і вже 15 червня з‘явився другий номер «Берегова» (тож є привід піднести налиту чарку, сказати тост і випити до денця). Заступником з угорського дубляжу став Йожеф Борат із Косина (як не прикро, але в лютому минулого року після важкої і довготривалої хвороби він помер – нехай сира земля йому пухом стане). А перед тим і його дружина віддала Богу душу, згодом і батько. Чудово володіючи українською, російською мовами, цей приязний, зичливий і добрий чоловік сам перекладав, редагував і навіть робив коректуру чотирьохсторінкового видання (телебачення виходило вставкою). Бувало, що у редакції, яка спочатку розміщалася у двох тісненьких кабінетах теперішнього управління соціального захисту, навіть зоставався ночувати. Спав на стільцях. Я ранком приходив на роботу і приносив йому бутерброди. Бувало, що інколи на нічліг приходив до мене додому.

Зізнаюся чесно: ми розуміли один одного, щиро полемізували, дискутували, радилися, що писати і як подати ту чи іншу статтю. Це був ясний розумом, благородний і порядний угорець, він не встрявав у інтриги, писав на будь-які теми й друкувався як у обласних, так і в столичних виданнях. Був ерудованим, багато читав, особливо на економічні теми. Як на той час, доволі непогано оволодів комп‘ютером. І нас, колег, навчав набирати й робити правки не на друкарській машинці, а на екрані монітора. Згодом на допомогу прийшли краєзнавець і власник приватних видань «Карпаторусский вестник», «Чізай», екс-власкор «Единства» Валерій Разгулов, журналіст Володимир Маркітан, чудовий знавець української мови Петро Загрійчук (цей вихідець із Галичини кілька років тому помер і похований у Берегові). Їхня поява дещо оживила сторінки «Берегова» й газета почала ставати популярною. Спочатку ми самі розносили її по кафе, у магазини, в установи та організації, а восени розпочалася передплата. Тираж на 2001 рік (цілорічна ціна газети 8 грн. 40 коп.) мене порадував (двома мовами набралося майже 3 тисячі екземплярів – 600-640 українською і 2200, а згодом 2400 угорською), адже на той час газет виходило менше, ніж зараз, а потреба в інформації була величезною. Та й писали ми про все, що творилося-діялося за вікном. Політична погода сприяла, але згодом усе затьмарилося, бо до влади прийшла партія СДПУ (о). Медведчуківську палицю-цензуру відчули всі, у тому числі журналісти у націонал-демократично-патріотичних виданнях.

Верстав тижневик Богдан Борисевич, якого ми нарекли комп‘ютерним «генієм». Із технікою він був на «ти». Відтак і його чарівна сестра Наталка прийшла працювати в редакцію, яка за мого активного сприяння поступила на факультет журналістики Львівського університету. Декан Михайло Присяжний радо підтримав мою і міського голови усну й письмову просьбу. На той час студенткою-заочницею була квасівчанка Ярослава Поп. Удвох їздили на сесії, але остання таки довчилася, а Наталія на другому курсі перевелася в інший вуз. Мене тішила творча й обдарована молодь. Нині вони заміжні, понароджували діточок і виховують їх. Згодом у редакцію прийшла працювати Наталія Соболєва (Скіталінська), навіть була головним редактором. Вона, фаховий рос. філолог, певний час працювала у «РІО» м. Ужгород, досить непогано володіла укр. словом. Нині заробляє на хліб у рекламній службі Косинських купалень.

Із душею допомагала у плані розповсюдження, передплати, пропаганди, популяризації начальниця районного «Союздруку» Февронія Сухан із сестрами кіоскеркою Любою й листоношею Оксаною (остання, на жаль, уже покійна). Ці завше доброзичливі жінки була частими гостями нашої редакції. Як і тодішні міські депутати Андрій Кромак, Іван Чегіль, Єлизавета Саєнкова, Олександр Кондор, Шандор Якоб та інші. Дружнє плече допомоги підкладали заступники міського голови, діяльний і всюдисущий Валерій Повод, толерантний і фаховий Ілля Попович, елегантний заворг Юрій Рояк та інші. Але найголовнішими нашими друзями були читачі, які охоче писали, підказували сюжети, спрямовували на цікаві перебіги подій тощо. Одного разу від греко-католицького священика Михайла Шелемби отримали в подарунок портативний дискетний комп‘ютер – який своїм допотопним екраном хоча й «виїв» очі, але на перших порах став у добрій нагоді. Виявилося, що мій давній приятель також наш активний читач і поділився він голландською «гуманітаркою» із м. Маслауз. Отець Михайло служив-молився тоді у с. Білки на Іршавщині. Не можу не згадати, як із союздруківським начальством ми серед берегівських поштовиків зробили невеличкий експеримент: тим листоношам, які організують й зроблять передплату 50 і більше газет, пообіцяли премію в розмірі 50 грн. плюс по гривні за 1 примірник. Поштарки так пройнялися цим замислом, що деякі заробили навіть по 100 грн. Про нашу ідею знали у "Закарпатпошті" й писав про це власкор "Голосу України" Іван Гудзоватий. Мені надійшли листи й телефонували п‘ять чи шість редакторів-колег із інших регіонів: Житомирщина, Львівщина, Ярмолинці, Деражня (на Хмельниччині) і, здається, з кіровоградської Знам‘янки, в яких вони просили детальніше розказати про нашу співпрацю з поштою. Я написав їм (один лист під копірку) й детально розповів про новацію. Розігрувалися також 3-5 "пропечатаних газет": хто їх отримав через пошту чи купив у кіоску, також у винагороду діставав 10 грн. призових. Ці, здавалося б, прості "лотерейки" якісь мільйонні тиражі не приносили, але "додавали" 50-70 додаткових екземплярів. Виїзні дні редакції також не минали безслідно: на пивзаводі "ZІPP" побували разом із мером, зробили розворот з с. В. Береги – про життя та будні сільських трудівників збагатилися сотнею-другою додаткових примірників. Гостювали також у селі Боржава, позитивно "розписавши" тамтешню сім‘ю Катерини та Людвіга Густі, з якими спільно варили бограч і дегустували вино. У Берегові в одну сім‘ю завітали на сливозбір – спільно варили леквар й опісля акцію репортажно розписали в газеті. Пригадую, як на такі редакційні заходи сходилися сусіди, знайомі, які опісля також ставали у стрій читачів...

Звісно, в місті не було такої події, новини, на яку б не відреагувала газета «Берегово». Відгукнувся часопис навіть на нерядове весілля у ресторані "Білий камінь" тодішнього холостяка, а нині мера Золтана Бабяка. Спершу не бажав, але на мою настирливу просьбу таки розказав про це торжество: наречену, гостей, подарунки, повідав, де купував весільний костюм тощо. Згодом з‘явилася невеличка, але тепла замітка. На сторінках публікувалися як великоформатні матеріали, так і маленькі та змістовні інформації, інтерв‘ю, проблемні статті тощо. Словом, часопис чесно віддзеркалював загальноміське життя, оперативно сповіщав про сесійні та засідання виконкому, інформував про аналоігчні зібрання в "білому домі" тощо. Чільне місце було відведено березневому паводку 2001 р., приїзду у район тодішнього Прем‘єр-міністра Віктора Ющенка. А невеличкий із ним ексклюзив у Свободі – неабияка знахідка журналіста "Берегова", тобто автора цих нотаток. Воно стало не просто владним рупором, але й таким собі демократичниим співбесідником, інтелектуальним осердям інтелігенції. Довкола газети групувалися поважні й авторитетні постаті міста й району (тогочасний народний депутат України Василь Шепа, квасівський історик Іван Аннишинець, директор гімназії Ксенія Маргітич, її заступник Михайло Кенийз, мешканець Дийди Анатолій Саус, головний лікар райСЕС Ігор Цар, екс-прокурор Іван Івашкович, колишній керівник району Гаврило Вереш, вчителька Марія Волощук, студентка-заочниця Оксана Швець, лікарі Степан Балог, Федір Савчур, педагог Ібоя Борбель, винороб Золтан Надь, подружжя зі школи мистецтв Бундаші, жеківець Михайло Ломага, головний інженер друкарні Марія Павлишинець, Ірина й Володимир Шелемони та інші. Не всі, звісно, писали статті, але заходили, аби поділитися своїми міркуваннями, запропонувати цікаву тему, спільно порадіти за ту чи іншу статтю тощо. З багатьма із них доводилося ходити на каву й "до кави". Я редагував «Берегово» до кінця серпня 2001 р.: знайшовши іншу роботу та більш привабливе заняття, звільнився. У редакції також працювали Ганна Філеп, Мар‘яна Кондор, яка також «на п‘ять» вивчила газетну справу та із притаманним їй темпераментом займалася дубляжем (а переклад, як відомо, справа складна). Остання навіть недовго редагувала це видання. Мені вельми імпонував стиль її роботи, подобалися чесність у стосунках із колегами, урівноваженість, жіноча витримка, самовладання. З цією говіркою інтелігенткою завжди радий поспілкуватися. Пригадую, працювали в редакції Антоніна Балла, Ласло Секунда, Ільдіко Тороцкезі, Марія Кенєреш, Бертолон Молнар та інші. У кожного свій характер, свої принципи, свої гордині, тож довелося завжди слухати людей, зрозуміти їх й приймати відповідні рішення.

Не описати та не розказати, як займав посаду головного редактора у період з 2006 по 2014 рік, коли міським головою був уже Іштван Гайдош. Ми порозумілися досить швидко, працювалося з ним якісно, повнокровно, змістовно, адже за плечима в мера було депутатство у ВРУ. А я на той час засідав у депфракції міськради від «Батьківщини», тож був у курсі всіх поточних й життєвих міських і довкола берегівських новин і подій. А життя вирувало, било ключем, нерідко навіть по голові. То одних, то інших. Робота головреда відповідальна, важка та не завжди благородна, бо всім не догодиш. Комусь твоя позиція подобається, а комусь – ні. Тоді враз пропадають друзі, никнуть прихильники твоєї творчості, жвавішають заздрісники, вискакують, мов чорт із табакерки, недруги, з‘являються опоненти й відверті вороги. У принципі, то не журналіст, який не має ані перших, ані других, ані третіх. Завдяки їм я став пацієнтом кардіології, перенісши у 2008 р. сердечний інфаркт міокарда й два мікроінсульти. Це так, між іншим...

Однак пізніші інтриги, провокації, каверзи, зміна політичного курсу нашої країни далися взнаки і у мас-медійній сфері, тож деякий час довелося побути у статусі безробітного у центрі зайнятості. Рік в. о. головреда пробула наполеглива й беручка до газетярської роботи Тетяна Сойма, яка «виросла» на моїх очах і заочно вивчилася на журналіста на філфаці УжНУ й ось-ось має стати матір‘ю. Цьогоріч у лютому її «підсів» 62-річний Микола Горват, екс-власкор «Голосу України» (це був другий його прихід у «Берегово» – вперше він брався за редакторську ношу у 2006 р.), але тоді, як і зараз, вона для нього виявилася непосильною. Проголосувавши днями за його заяву на звільнення, депутати зробили п. Горвата пенсіонером через три місяці після призначення. А мер З. Бабяк із розумінням поставився до моєї відмови знову зайняти це крісло через стан здоров‘я, підписав розпорядження про в. о. головного редактора О. Сільченка. Поруч із ним на бойовому посту – «зам» Ференц Товт, газетний старожил Еміл Турані, одна з кращих професіоналів у освіті, вчителька української мови, поетеса та за сумісництвом коректор Василина Кордонець, і, зрештою, я. Аби не забути фінансову пані Надію Попп, інтернетного «важковаговика» і неабиякого «профі» Шандора Варгу.

Кожен газетний день – це не стільки історична, як мить подієва. Зустрічі, перемовини, бесіди, інтерв‘ю і просте спілкуваня з людьми на живо – це враження, накопичення матеріалу для майбутніх публікацій. Це, зрештою, живильне середовище, незамулене джерело для кожного мас-медійника... Ось так, власне, народжувалася та жила газета «Берегова», яку мені прийшлося редагувати майже 10 літ. Щасливим був я, що займався улюбленою роботою, втішеними бачив читачів, яким подобалася газета – одна з кращих у області як за творчим стилем, мовними параметрами, технічним лицем тощо. У цьому заслуга і важелезний, мозолистий труд й внесок кожного редакційного співробітника, позаштатного активу .

Міркую так: за газетну справу нехай береться молодь. У неї нові погляди, інше бачення, аніж у мене чи моїх колег стосовно розвитку цього ремесла, тож хай ведеться. Вірю, що доживемо до 20-річчя «Берегова», з‘явиться й тисячне його число, новинка стане читабельною, цікавою, об‘єктивною та інформаційно насиченою. Щоправда, на п‘яти потужно наступає Інтернет, який щодень від паперових ЗМІ «відбирає» читачів і прибічників. А тут ще й адмінтерреформа, децентралізація влади, інші новації, в тому числі роздержавлення комунальної преси тощо. Є до чого докласти руки мас-медійникам – і молодим, і зі стажем, як рядовим, так і редакторам.

Михайло ПАПІШ, журналіст, м.Берегово