Закарпатець Микола Куцина: "Чоловік має збудувати хату, посадити дерево, завести сім’ю і захистити рідну землю"

Щоб захищати Україну в зоні АТО, 24-річний Микола Куцина з Тереблі полишив заробітчанство у Чехії, за свої кревні купив усю амуніцію. І як не відмовляли батьки, все ж подався на «гарячий» схід. 92 дні солдат-зенітник у складі 24-ї механізованої бригади провів у зоні АТО, з них місяць вистояв на пекельному 29-му блокпосту, під щоденними обстрілами артилерії бойовиків.

Бог милував, і тиждень тому, 6 лютого, юнак приїхав до рідного села у відпустку. Повернення Миколи стало радісною подією для Тереблі, тож і зустрічали його, як героя, всім селом, не стримуючи сліз та гордості за земляка. Ми також розпитали безстрашного патріота-бійця про те, як вдавалося тримати оборону на лінії вогню.

Миколо, як сталося, що ти пішов до війська?

Останні півроку був у Чехії. Ще коли Майдан починався, ходив там на мітинги, підтримував Україну грошима: заробляв непогано. А потім поїхав додому на місяць відпочити. І через три тижні, 1 вересня, пішов… у військкомат. Про це навіть батьки не знали, тільки кілька друзів. «Хочу служити», кажу. А вони мені: «На контракт?» «Та який контракт, – відповідаю. – Я в АТО хочу». – «А скільки тобі років?» – «Двадцять чотири». Ну, кажуть, проходь комісію. Це зайняло від сили хвилин п’ятнадцять: я ж молодий, здоровий, ні на що не скаржуся. Попросив добу на збір, і вранці наступного дня прийшов до військкомату вже у формі.

Тобто форму сам купував?

Так, своїх витратив тисячу доларів. Ще друзі трохи допомогли. Загалом, на все спорядження пішло десь вісімнадцять-дев’ятнадцять тисяч гривень. Потім вже в частині зателефонував батькам, щоб купили бронежилет і каску.

І як вони відреагували, коли дізнались?

Були в шоці, казали, знайдуть спосіб забрати мене з армії. Але я їх запевнив, що як доросла людина сам приймаю рішення і вважаю, що вчинив правильно. Кажуть, чоловік повинен за життя збудувати хату, посадити дерево, завести сім’ю. Але крім цього, він має і землю свою захищати.

Як було далі?

В Ужгороді нас посадили на автобус до Львова, а там уже розподілили по частинах. Так я потрапив до 5-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади, що дислокується у місті Яворів. Три тижні були в Яворові, а потім проходили спеціальну підготовку на полігонах.

А коли вас відправили у зону АТО?

Третього листопада нас привезли на Луганщину. Службу несли спочатку на опорному пункті біля Гірського, десь за 6 кілометрів від лінії фронту, – контролювали міст через річку Біленьку, щоб через нього не було прориву. Там пробули з півтора місяця, а потім нас за внутрішньою ротацією перевели на 29-й блокпост. Взялися облаштовувати землянки, бо умов там не було. Зате час швидко пролітав. Вже тоді нас періодично бомбили, тричі на день – зранку хвилин сорок – півтори години, потім в обід і ввечері. Так тривало два тижні. Далі було відносне затишшя: раз-двічі на день прилітав якийсь подарунок, щоб ми не забували, де знаходимось. А з 11 січня як почали – цілими днями обстрілювали, лише вночі була перерва на кілька годин. Було й так, що вночі кожні двадцять хвилин то міни, то «Град»… Внаслідок інтенсивного вогню українським військовим довелось залишити 31-й блокпост. Це за 11-12 кілометрів від нашого, 29-го. Їх безперестанку бомбили близько 34-36 годин, навіть не могли вийти з укриттів. А потім пішли танки і піхота. Наші бійці були змушені відступити.

Страшно було?

Після того, як нас вперше обстріляли «савушками» (самохідна артилерійська установка – авт.), ми ходили дивитись на воронки. Вони були метр-півтора глибиною в радіусі трьох метрів. Адреналін був такий, що ми побігали хвилин п’ятнадцять від того всього – у бронежилетах і касках, які додають від 25 до ваги. Потім посиділи, віддихались у землянці, а тоді вже стали говорити про це, жартувати. Якщо з міномету стріляють, то знаєш, що в тебе є максимум п’ять секунд, щоби сховатись. І стоїш, чекаєш того моменту, щоб лишилось секунди дві. Тоді з’являється адреналін, а від нього – і енергії більше. А буває, так зашкалює, що аж трусить. З часом до обстрілів звикаєш. От, скажімо, коли були найбільш інтенсивні атаки, до нас приїжджали «айдарівці» з восьмої афганської сотні. Міна поблизу розривається – а вони могли поруч спокійно говорити по телефону. Дивлячись на це, розумів, що не так вже воно й страшно.

Серед вас там були медики?

У кожному взводі є медбрат. Але це так – кого призначать. Може бути і, наприклад, ветеринар, головне, щоб крові не боявся.

Чи були на вашому блокпосту поранені?

Взагалі, наш батальйон поніс найменші втрати. Але відколи почастішали атаки, то за добу могло бути двоє-троє контужених, загалом – зо двадцять.

Чи достатньо було харчів?

Так, з цим проблем не виникало на жодному з тих пунктів, де доводилось бувати: ми навіть місцевим продуктами допомагали. Буває, прийдуть до нас, просять харчів, бо ж у магазини не завозять нічого. Ми їм давали потроху, щоб не голодували. А потім з’ясувалося, що вони сепарів підгодовують. Або ті в них відбирають, хтозна.

А які взагалі настрої серед тамтешніх людей?

В кожному селі по-різному, але, в основному, народ проросійськи налаштований. Часто не хочуть розуміти, що обстріл ведеться з території сепаратистів. Деякі до такого ступеню зазомбовані, що вірять у маячню, вигадану російським телебаченням.

Чи доводилось контактувати з ворогом?

В основному, виявляли диверсійні групи. Це могла бути розвідка, а могли підходити, щоб замінувати місцевість. Останній випадок – група з шести чоловік намагалася замінувати дорогу, якою рухається техніка. Але прогадали з часом, бо колонна проїхала на півтори доби скоріше. До речі, у них на озброєнні найсучасніші керовані міни МОН-90. А так безпосередньо бачили їх лише у бінокль або на відстані пострілу.

Як вибирались звідти?

Виїжджали вночі, нас тягнули на буксирі, бо в машину поцілила міна. З восьми вечора до 3-ї
ночі не могли виїхати через обстріл: тільки машина заведеться – міна летить…

Чого тебе навчила війна?

В якийсь момент починаєш все цінувати зовсім по-іншому. І між людьми там інші відносини. У нас дуже дружний колектив: якщо когось щось болить, завжди можна виговоритись, але ми ніколи не сваримось.

Є поруч земляки-закарпатці?

Так, зі мною служить мій друг з Виноградова. А недавно ми дізнались про ще одного виноградівця.

Як зустрічали вдома?

Трохи несподівано було, я аж розгубився. Навіть не очікував такого теплого і багатолюдного прийому. Дорогою додому, у селах на Львівщині теж люди вітали нас з українськими прапорами, і у Львові на вокзалі.

Як друзі ставляться до твого вибору?

Поки я був на сході, то телефонували, цікавились, як обстановка. Але, правду кажучи, людей, які кажуть, що я зробив добре, небагато. Більшість, в основному, ставиться критично. Скажімо так: Закарпаття – не на першому місці за патріотизмом.

Хотілось би почути твою думку щодо чергової хвилі мобілізації.

Мобілізація потрібна. Тому що як-не-як, людей в армії дуже бракує.

Коли закінчиться відпустка, знову поїдеш в АТО?

Так. Вважаю, що я там потрібен.

Розмовляла Наталія Маджара