"Синевирський бокораш" рушив у світ з Тереблянського берега

У 2008 році, перебуваючи на відпочинку з родиною на Закарпатті, познайомився з Миколою Іваниною (на фото). Буквально кілька хвилин розмови — і з’явилося відчуття, що мій співбесідник — неординарна особистість. А коли почав читати подарований ним роман “Синевирський бокораш”, то зрозумів, що маю справу з талановитим літератором. І ось у моїх руках нове видання...

Твір художньо змальовує життя людей Закарпатського краю в середині минулого століття — від початку 30-х до 50-х років, фактично в переломний період історії Закарпаття. Через роман проходить боротьба за гідне життя його головного героя Михайла Суботи, який народився і виріс у мальовничому верховинському селі Синевир на березі гірської річки Теребля.

Читаючи “Синевирського бокораша”, надихаєшся автентичною карпатською говіркою, відчуваєш запах лісу та шум швидких річок, які б’ються хвилями об скелясті береги, переживаєш разом з героями роману всі їхні випробовування.

Важко відірватися від тексту, коли автор описує драматичні ситуації при сплаві деревини гірською річкою, коли сотні дерев зв’язують у бокори. Михайло Субота керує ними, долаючи круті скелясті береги непокірної річки. Опис майже батальних сцен змагань людини зі стихією засвідчує багатий творчий потенціал автора, його вміння передати читачам стан душі людини в критичних ситуаціях.

Особливі відчуття приходять, коли знайомишся з описом культурних і соціальних аспектів життя людей карпатського краю, заснованих на високій повазі до вічних людських цінностей: гідності, боротьби за справедливість, збереження віковічних традицій. Автор органічно вплітає в канву роману опис звичаїв, давні історії, приклади з мольфарських таємничих пророцтв, майже фантастичні оповіді про життя опришків, співанки-коломийки.

Ці народні пісеньки займають особливе місце в романі: під тиском різних режимів народ по-своєму висловлював свій протест. Ось як, наприклад, синевирці протестували проти радянської влади (подаю в оригіналі): “Чоловік став жону бити, бо ніщо дітям і зварити. Не бий ня, муже, не карай, ай Сталіна запитай, нащо землю відібрав і нас тяжко покарав. Ні корови, ні свині, лише Сталін на стіні!”.

А проти мадярських жандармів співали таке: “Ой, шандери мадярські, шандери мадярські, пов’язали ремінячко на руки бетярські! Ой, шандерик ня веде, не веди ня, шандерику, порубаю тебе!”.

Ще одна важлива тема роману, яка проходить через увесь його зміст, — цінність любові та вірності своїй сім’ї. Хоч які негаразди випадали на тернистому шляху Михайла Суботи, він завжди в думках і діях тримав образ коханої дружини Одоті та їхніх дітей.

Подеколи складається враження, що в романі трохи забагато слів, незвичних для тих, хто не знайомий із місцевими говірками карпатської частини України. Напевно, варто було б, зберігаючи колоритний текст роману, включити в нього глосарій з поясненням діалектних слів та понять, ужитих автором.

На завершення хочу зазначити про достойне художнє оформлення книжки, здійснене закарпатським художником Василем Шиндрою (обкладинка та ілюстрації).

Впевнений, що “Синевирський бокораш” Миколи Іванини особливо важливий власне зараз, коли в душах українців прокидається потреба кращого пізнання історії нашої великої країни в часи, коли розпочався непростий процес пробудження національної самосвідомості громадян і оновлення глибоких патріотичних почуттів.

Богдан БУДЗАН, академік Української академії наук.

► ДОВІДКА. Микола Дмитрович Іванина народився 14 липня 1941 року в селі Синевир в багатодітній сім’ї лісника. Майже все трудове життя, успадкувавши благородну справу батька, вирощував та оберігав лісові скарби Карпат.
Перше оповідання надрукував 1966 року в міжгірській районній газеті “Радянська Верховина”, друкувався в альманаху “Відлуння”. Автор книжок “Гіркі черешні” (1992), “Синевирський бокораш” (2005) та “Довга дорога додому” (2011).