Кохання — найпрекрасніше із почуттів!

Воно таке реальне, іноді – світле, іноді – болюче, колись взаємне, а колись і нерозділене. Кохання – це те почуття, котре облагороджує людину, робить її по-справжньому щасливою.

Проте, як стверджують вчені, воно не триває довго,а згодом почуття або зникають, або переростають у щось більше (назви для нього ще не придумали). Можливо, так воно і є. Та чи відіграє велике значення назва ваших почуттів до людини, потягу до неї?

У нашому селі Лінці на Закарпатті одне подружжя живе разом ось уже 52 роки. У чому секрет довговічності їхніх почуттів? На це питання вони не знаходять однозначної відповіді.

– Спочатку, звичайно, було кохання. Повернувшись з армії, ми з другом пішли на вечорниці до сусідки, там була і Марійка. Вони щось вишивали. Так ось, коли я її побачив, то відразу сказав: «Будеш моєю!». А вона лиш усміхнулась. Так усе і починалось, – розповідає Іван Михайлович Граб.

А Марія Миколаївна додає:

– Ти ще тоді сказав, що знаєш вишивати, взяв від мене начиння і таке там мені «навишивав», що я цілий наступний день розплутувала. (Обоє весело сміються). У мене завжди було багато шанувальників, але ні одного з них я не уявляла своїм чоловіком. Я дуже люблю працювати, тому поряд завжди хотіла бачити спритного, меткого, працьовитого, а головне – справжнього чоловіка. Я його таки знайшла, точніше, він сам мене знайшов. Коли ми побралися, мені було 20, а йому – 25.

Доля не була надто ласкавою до подружжя. Аби одружитися, Іван мусів їхати у Кривий Ріг на заробітки. Писав звідти листи коханій. А коли через декілька місяців Іван повернувся додому, то закохані повінчалися. Ця знаменна подія відбулася 9 лютого 1960 року. Молодята були настільки захоплені одне одним, що й зовсім забули про РАГС. Лише через рік, коли у них народилася дитина, молоді законно зареєстрували свій шлюб.

Життя проходило цікаво, адже Іван та Марія – дуже співучі люди. У їхній хаті завжди було чимало гостей, бо господарі привітні і полюбляють жарти. Якщо вони приходили на весілля, то люди раділи, адже з ними могли по-справжньому відпочити душею, наспіватися, відігнати сум і дати волю почуттям.

– Ми ніколи не сиділи без роботи, – ділиться спогадами Марія Миколаївна. – Чоловік усе життя пропрацював на Ужгородському фурнітурному заводі «Більшовик» і навіть отримав медаль «Ветеран праці». А я з 14 років працювала на Середнянських виноградниках, потім 20 років – у школі прибиральницею. Після роботи займалися домашнім господарством, адже в селі і будинок, і подвір’я, і город, і ниви – усе має бути в порядку. Але я знаходила час і для своєї улюбленої справи – вишивання. За своє життя багато чого вишила: 5 великих скатертин, декілька десятків весільних і пасхальних рушників, і ще безліч усіляких речей. Жалкую лише про одне: я так і не вишила свою улюблену картину – «Свята Софія з дочками». Днями діти мені її подарували, правда, вже вишиту.

Життя сім’ї Граб не було суцільною білою смугою. Зате воно ніколи не було сірим і буденним. Дружина подарувала Іванові Михайловичу трьох синочків (Івана, Михайла, Юрія) і донечку Ганну. Ті, у свою чергу, порадували батьків вісьмома онуками. Цьому бабуся з дідусем дуже радіють.

– Наші діти прожили у парах по 25 років, дехто й більше. На батьківському обійсті залишилась наша Ганночка, – говорить Іван Михайлович. – Інші розлетілися з батьківської домівки, але про нас ніколи не забувають. Ми завжди працювали на землі. Але роки своє забирають. Та й хвороби позначилися на здоров’ї. Це все природно. Тепер уже важко ходити, згинатися: то руки, то ноги болять. Однак, це не привід сумувати. Ми звикли завжди посміхатися і співати. Так жити набагато легше.

– Правду говориш, старий. Тобі їсти не дай, аби лиш співати, – сміється Марія Миколаївна. – Два роки тому ми відсвяткували золоте весілля. До нас тоді з’їхалися всі наші діти й онуки, та й, окрім них, було ще багато гостей. Свято вдалося на славу. Було дуже весело й приємно, адже це все було для нас: і привітання, і подарунки. Одним словом, настрій був чудовий. Ми ніби вдруге одружувалися.

У вільний від роботи час чоловік із дружиною відпочивають по-різному. Він любить дивитися телевізор, читати газети. Вона раніше постійно вишивала, а тепер зір уже не той. Зараз Марія Миколаївна полюбляє читати церковні книги і молитися. Взагалі, подружжя кожну неділю ходить до церкви.

Іван Михайлович та Марія Миколаївна скаржаться на «болячки»:

–Я будь-що робив би, лиш аби не потрібно було ходити. Ноги дуже болять. Та й дружина моя так само. Коли у неділю йдемо до церкви, то робимо три зупинки – відпочиваємо, хоча живемо близько біля храму.

– А я ночами не можу заснути, тому читаю книги. Перечитала вже всі, які були вдома. А ще молюся за здоров’я рідних. Люди з нашого села просять мене, щоб прочитала Псалтир за покійними. Я нікому не відмовляю, бо вважаю це благородною справою, а вночі все одно не заснути. Ось ви питаєте, як ми змогли так довго прожити разом. А все дуже просто: потрібно лишень поважати одне одного. Усі люди сваряться, але завжди потрібно думати, що говорите. Адже одне образливе слово може сильно поранити серце коханої людини. Пам’ятайте, що після одруження ваша друга половина – найдорожча людина для Вас!

Так, роки не щадять нікого, але кохання, шана і взаємоповага, безперечно, продовжують життя, надають сили і натхнення боротися з хворобами та іншими різними незгодами. Прикладом цьому є подружжя Граб.

Наталія БІЛЕЙ, випускниця Лінцівської ЗОШ